Читати книгу - "Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов"

– Що це? – пропищав Магріб.

– Аби я був віруючим, то сказав би, що це знак, – і Руслан спробував розсміятися.

А потім вони враз заспокоїлися. Тільки не розмовляли, а дивилися на екран телевізора. Обличчя блищали від поту. На екрані пропливав широкою духмяною рікою бразильський карнавал. Засмаглі оголені юнаки з білими пухнастими крилами гнучко вихляли тілами. Очі у них волові, теплі, солодкі тихі погляди. Поруч жінки трусили грудьми, викидаючи в повітря серпантин, і закликали публіку до себе.

– Прекрасні, прекрасні, – забелькотів Русланчик.

– Фі. Ти завжди вирізнявся паскудним смаком і тривіальною мораллю, – зафурчав, наче кіт, Магріб.

– Якою…

– Тривіальною.

– Блін, нам тільки-но ні за що ні про що надавали по пиці, а ти сидиш і мудруєш, – сердито огризнувся Руслан.

– Глянь, що твориться! Русланчику, куди котиться світ? Ти не знаєш, куди котиться мораль на цій планеті? Я за тероризм. Я навіть схиляюся на те, щоби тут, у цій кав’ярні, відкрити осередок. Що ти на мене цикаєш! Дістанемо стінгери, базуки, автомати, з тими, патронами. Це справді божественно, коли червоний з чорними підпалинами язик вогню облизує небо… Тисячі цих жертв, цих заблудлих овець людського стада тикаються у мильному жаху… Прелєсно. Бах! І все, закінчилися їхні туалетні трагедії.

– Добре. Побалакали. Мені пора, – Руслан потер щоку.

– У тебе бракує мужності, – Магріб плакав, щоки у нього трусилися, його куці пальчики розтирали соплі і сльози.

* * *

Руслан, поплескавши його по плечі, вийшов на вулицю. Трусив м’який сніжок. Мороз трохи пересівся, але охоти зараз їхати до Величка у нього не було. От блядь, навіть весело подумав він, два содоміти рятують світ від всесвітньої глобалізації. Про це треба поговорити з Величком. Він згадав капітана, і кінчик його язика лизнув отерпле піднебіння. Йому чомусь зробилося страшно і самотньо, наче він нарешті побачив кінець життя і що його на тому кінці чекає. Потер рукавичкою щоку. В авто його почало трусити, і перш ніж рушити, він проковтнув синю пігулку. Коли приємна хвиля накрила його, він вивів машину з автостоянки. У широкій вітрині все так само нещасно сидів Магріб і розтирав очі руками, трохи повороту наліво, і він побачив густу патоку бразильського свята, що безтурботно пливла собі й пливла. Наче калюжа розтопленого кольорового скла серед сірих зимових вулиць. Руслан лизнув губу, усміхнувся і дав більше газу.

Телевежа ніяк не хотіла наближатися. В народі «карандаш», серед спеціалістів СК, стояла перевернутою брунатною труною на фоні блідого неба. Руслан підкотив до СК свій «вольво». У вітровому склі відбилася менора. Там далі яри, їх видно з туалету на шостому і тринадцятому поверхах. Від яруг Руслану завжди зводило зуби. Перепустку у нього не запитували, і це його наповнило майже дитячою, хлопчачою радістю. Він навіть непомітно для охорони грайнув стегнами. Пустим коридором він пройшов у хол. Щось подібне до велетенської зали. Червоним і зеленим лушпинням мостилися пластикові столики біля вивісок кав’ярень. А там, нагорі, у верхотурі, літали голуби, сиплячи пір’ям. Люди у цьому просторі червоного граніту шастали, як заводні, майже іграшковим кодлом гномиків. Він часто, майже на порозі інстинкту, рефлексу, ставив собі питання: чому тут так смутно, сумно і мокріє спина, дрижать ноги? Доки дістанешся ліфта, відчуєш себе тричі мертвим.

В ліфті його відпустило, але засмикалася щока, та, яку вдарили. Руслан потягнувся до неї рукою й осмикнув. У ліфті окрім нього – дві коротконогі грудасті жінки, і він їх не знав. Те, що вони непропорційно збудовані, його втішило. І він лизнув по-зміїному губи: так робив його батько. У Руслана забурчало в животі. Цього разу він підтиснув губи. Жінки засміялися одними очима. Але, на превелику радість, ліфт зупинився на одинадцятому. Вони вийшли, лишивши після себе нудотний солодкий дух дешевих жіночих парфумів.

Він йшов поверхом, повз двері кабінетів, і його уява розпускала крики, тихе перешіптування, ляскання по сідницях, відтягування резинок від трусів, здавлені стогони й істеричний сміх. Потім він схаменувся, легкий і пустотливий настрій наповнив його вщерть. Руслан повернув до ньюзруму. Тут було порожньо, але та, кого він хотів бачити, годувала кольорових папужок. На сьогодні папуг було предостатньо. У вікні летіли птахи, однією сірою стрілою. Руслан задоволено усміхнувся. Він подивився на Лінду. Подивився, як і завжди, просто і невимушено; весь його погляд говорив, що він хоче її бачити. Вона нагадувала екзотичну африканську птаху, що сидить у піску і дзьобає час від часу всіляких кузьок. По тому, як вона міцно стискає коліно, поклавши ногу на ногу, по хлопчачій зачісці з жіночим штрихом кокетства, по трохи, але в міру вуглуватій фігурі Руслан давно визначив, що Лінда більше нагадувала жінку, яка щасливо проживає в заміжжі, старанно, як стара баба обличчя, приховуючи орієнтацію. Спочатку, з першого ж дня, Руслан гадав, що вона сама про це не здогадується, але якогось одного дня вона упіймала на собі його ясний дитячий погляд і усміхнулася. Так усміхаються зближені або у щось втаємничені.

Лінда була з маленького приміського села, повз яке джмелями гули електрички. Донька матері-одиначки, шкільної вчительки. Донька, яка завжди мріяла стати кінозіркою або телеведучою, – як прописне свідоцтво всіх теледів. Коли Руслан дізнавався про подробиці з її життя, несвідомо у нього на очах накочувалися сльози. Тільки перший, випадковий і недалекоглядний погляд, притаманний усім людям, міг знайти однаковими їхні долі. Саме в тому сенсі, як вони стали такими, – шепотілися у кутках. Лінда – донька сільської вчительки. Руслан – нащадок впливової олігархічної сім’ї, дарма що нині опальної. Гроші на опалу аж ніяк не реагують.

Лінда росла тендітною дитиною. Єдине, чого їй бракувало, то це батьківської уваги, якщо вона насправді потрібна у цьому житті. Питання це дуалістичне. Батька вона бачила раз у житті, й то у зрілому віці. З самого рання вона чула голоси, була вражаюче тендітною, а з іншого боку, любила проводити час з хлопчаками, одягатися як хлопчик: у червоні шаровари, спортивні штани, сині джинсові сорочки. Звісно, дівчинка мріяла про принца, про таке мріє кожен, але лишає це у світлих днях, переступивши поріг зрілості. Лінда залишилася з цими мріями і спала з ними, наче наркоман від морфію. Для неї було рівне зраді лишити свою мрію там, у тій темряві, що зветься дитинством. Там, де не було свідомості, не було чіткого відпрацьованого життєвого механізму. Словом, одна каша. І вона потягнула з того кінця за хвіст свою мрію, витягнула, але у досить скаліченому вигляді. Трагедія йшла за нею хтивою дівахою, що перепилася,