Читати книгу - "Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов"

і брюки. За вікнами лежала справжня зима. Руслан зараз знайшов її красивою. Допивши каву, він вирішив зайти до Магріба. До Магріба в кав’ярню, із золотистими мініатюрними папугами, з пальмами і живими квітами, він заходив десь раз на місяць, коли часу було дівати нікуди. Сам Магріб, невисокий, майже центнера ваги пєдік, рухався чарівно легко. Губи червоні з природи, а обличчя подзьобане віспою. У Магріба сумні, з опущеними кутиками очі, але норов у нього веселий, і його грузьке тіло переносилося майже невагомо на його куцих ногах.

Сьогодні Магріб був одягнений у якийсь строкатий хітон. На вулиці стояло мінус п’ятнадцять, а тому люди сюди не заходили. У кутку, якраз під кліткою із золотими папужками, сиділо двійко прищуватих підлітків. З усього, вони ніяк не могли визначитися зі своєю орієнтацією, тому, як їм видавалося, поглядали на Магріба і Русланчика зверхньо. В обох були бліді, схудлі неврастенічні обличчя і блискучі очі, як чотири розтоплених ложки смальцю. Вони диміли ментоловими сигаретками, і тому Магрібу з того кінця кав’ярні приходилося раз за разом змінювати попільничку. Він повертався, граючи спиною і стегнами, миршавим своїм задком, граційно і легко.

Спочатку, перших п’ятнадцять хвилин, Руслан і Магріб мовчали. Перламутрові хмари котилися над їхніми головами. У вікні, підвішений у повітрі, кольоровою плямою висів широкий екран телевізора. Показували першу леді. Магріб значуще запищав і зачмокав губами. Дружина пропливала серед моря помаранчевих шаликів, дітей та квітів. Ось вона у кабінеті, з дітьми. Спочатку З чужими, потім ЗІ своїми.

– Поталанило дурці, – Магріб зайорзав задом на стільці.

– Неважливо, як плисти, а важливо, з ким, – глибокодумно, зі скучним виразом на обличчі сказав Русланчик.

– Мерилін Монро. «У джазі тільки дівчата», – сказав Магріб і потягнув свій кольоровий коктейль, до цього незайманий.

– А скажи: ти досі собі нікого не знайшов? – запитав Русланчик.

– Ой, пуся. Ти тільки подумай, – защебетав Магріб. – Тут два араби наладилися. Але ти ж знаєш, я расист… Не можу.

– Ні. Ти не расист. Ти просто київський сноб.

– Хто тобі сказав, пуся? Боронь тебе, Боже. Я нічого не маю проти снобів, але їхнього мені не треба. Надто забагато честі.

– Тоді, значить, я щось сплутав, – Русланчик відкопилив губу. – Мій тато їх не любить. І мент також. Говорять, що сноби всі жиди.

– А ти досі зі своїм ментом? Якийсь він грубий. Боже, з нього прямо-таки пре щось таке…

– Магрібе, не розкатуй губу. Ти скажи, що він тобі подобається. Або тобі обридло дрочити свою задницю на кожного зустрічного красунчика. – Русланчик сьогодні був безкомпромісний. – Або у тебе фантазія зліпилася з телевізійними новинами.

– Ти так думаєш? – кисло сказав Магріб і тричі, швидко, сьорбнув свій коктейль.

– У тебе нездоровий вираз обличчя, пуся, Магрібчику, сексом треба займатися більше, – знову жорстко виставив своє Русланчик.

– Легко сказати.

– Так, легко.

– У тебе такий красень. Я просто мокрію. Ух! – сказав Магріб.

Руслан зважив відстань від столика з прищавими молодиками. Одна серед них, третя, була дівчина – бліда, її точно проти снігу не видно. Вона тримала в руках мундштук і курила, закидаючи голову назад. Закине, затягнеться, потім випустить дим. Він вирішив, що дівчина робить це демонстративно.

– Фі, – сказав на це Магріб.

Монітором розкручувався жирний хвіст чорного вибуху.

Людей витягували і виносили на ношах.

– Що це в біса таке? – запитав Русланчик.

– Черговий теракт, – пискнув роздратовано Магріб.

– У цьому щось є… є… – Руслан ляснув пальцями і зробив так, наче слово висіло у повітрі.

– Смерть збуджує?

– Так. Саме це я хотів сказати, – промовив Русланчик, продовжуючи досліджувати повітря.

– Це так, коли займаєшся коханням і несподівано отримуєш ляпаса, – заквоктав Магріб і заворушив своїми червоними губами, схожими на двох істот. Руслан глянув на ті губи і збудився. Потім подумав про Величка, і перед очима у нього пролягла порожня березнева траса, облизана блідим сонцем.

– Я просто мокрію, коли бачу теракти. Знаю, що це погано, але нічого вдіяти не можу. Це не по-божому. Ну… – Магріб допив коктейль.

– Слухай, ти говориш, як баба, – пробурчав Русланчик.

– Як саме?

– Ти мислиш, як баба. Баба, яка хоче, але не має дітей. Баба, яка, тільки припече, звертається до Бога. Ти розумієш про що я, Магрібчику?

– Ти злий. Нічого погано в тому нема, що я мокрію. І нічого поганого нема в тому, що я говорю про Бога. Що в тому поганого? Що я такий, як не всі, Русланчику? В цьому я вбачаю теж Божий промисел.

– Я не вірю. Розумієш, усе це байки. Міфи. Красиві, але міфи. Але якщо це заборонене Богом, то не варто кричати до Нього з того боку вулиці.

– Невже ти думаєш, що я таким чином посягнув на божественне? Я скуштував забороненого плоду? О, не будь таким жорстоким. – Магріб уже ледь не плакав.

– Слушна думка. Треба записати це. Ти розумний, Магрібчику. Тобі дійсно треба дитину, і хлопчика, щоб взував тебе зранку. – Руслан покликав офіціантку. – Ще чаю.

– М’ятного? – перепитала офіціантка з хлопчачою зачіскою і блискучими очима.

– Так.

Підлітки виклично подивилися з того боку. Руслан зрозумів, що його впізнали, і розправив плечі, непомітно розстебнувши ґудзика на грудях. Магріб втупився у нього очима і засовався на стільці.

– Ти спиш, Магрібчику. Ти нічого не бачиш. Ти живеш мріями.

– А що ти тоді скажеш, що Бог і сатана – це дві дії однієї особи? – Магріб облизнув губи.

Підлітки зашуміли, але тут же напружилися, зробилися тихі, тільки обличчя безликими блідими плямами висіли у затишному бурштиновому мороці кав’ярні. Але і сам затишок звітрів. Важка і сперта тиша. Тільки зараз Руслан і Магріб побачили людину, що сиділа у кутку, під в’юнками, квітами барвінку і мімозами. Не можна було сказати, що чоловік ховався. Він щось пив, склавши руки, важкі і грубі, такі бувають у артистів та спортсменів, руки з великими ґулями на кісточках. Можна було розгледіти руки, одяг доброго ручного крою, але не обличчя. Тиша заткнула горлянки навіть золотистим папужкам. Магріб втягнув голову в плечі. Чоловік підвівся і пройшов світлі квадрати світла. Гучний ляпас, неймовірної сили, запхнув Русланчика під стійку. За час цього польоту його рожеві штани злетіли ледь не до колін. Магріба чоловік підняв двома зігнутими пальцями за коміра. Ляпас всунув Магріба у туалетну кімнату.

– Це тільки попередження. Ку-ку, ку-ку, – сказав чоловік і пішов так само швидко, як і виник.

– Топтун, – хрипло сказала дівчина, з шумом посмоктуючи мундштук.

Коли вони зійшлися, Руслан і Магріб, до свого столика, то в обох на обличчі були сліди з п’ятірнями. Дві сині