Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Становище в мене було скрутне, але не жахливе. Жоден представник гільдії лихварів не позичив би грошей сироті з едема ру без застави, але можна було взяти потрібні гроші в Деві. Та все ж мені хотілося, щоб до цього не дійшло. В неї не просто були здирницькі відсотки — також я побоювався того, яких послуг вона може від мене зажадати, якщо я раптом не поверну позики вчасно. Я сумнівався, що вони будуть дрібними. Або простими. Або однозначно законними.

Отаке крутилося в моїй голові, поки я перетинав Кам’яний міст. Я зайшов до аптеки, а відтак подався до «Сірого ­чоловіка».

Відчинивши двері, я побачив, що «Сірий чоловік» — це пансіон. Він не мав загальної зали, де можна було би збиратися й випивати. Натомість була маленька, ошатно оформлена вітальня, в якій стояв гарно вбраний швейцар, що глипав на мене з несхваленням, а може, і з відвертою огидою.

— Чим можу допомогти, юначе? — запитав він, коли я вві­йшов у двері.

— Я прийшов до однієї юної дами, — пояснив я. — Її звати Дінаель.

Він кивнув.

— Зараз подивлюся, чи присутня вона.

— Не завдавайте собі клопоту, — попросив я й пішов до сходів. — Вона на мене чекає.

Чоловік заступив мені шлях і сказав:

— На жаль, це неможливо. Але буду радий перевірити, чи присутня дама.

Він простягнув руку. Я поглянув на неї.

— Ваша візитівка? — мовив чоловік. — Щоб передати її юній дамі.

— Як ви можете віддати їй мою візитівку, якщо не впевнені, що дама присутня? — запитав я.

Швейцар іще раз усміхнувся мені. Усмішка була люб’язна, ґречна й відверто неприємна — настільки, що я особливо придивився до неї й закарбував у пам’яті. Така усмішка — це витвір мистецтва. Як людина, що виросла на сцені, я міг оцінити її з низки причин. У певних соціальних умовах така усмішка подібна до ножа, і вона могла колись стати мені у пригоді.

— А… — промовив швейцар. — Дама присутня, — сказав він, зробивши невеликий наголос. — Але це не конче означає, що вона присутня для вас.

— Можете сказати їй, що прийшов Квоут, — додав я, швидше звеселений, аніж ображений. — Я зачекаю.

Чекати довелося недовго. Швейцар спустився зі сходів із роздратованим обличчям, неначе йому не терпілося мене викинути.

— Сюди, — мовив він.

Я пішов за ним нагору. Швейцар відчинив двері, і я чкурнув повз нього зі зневажливою самовпевненістю, сподіваючись, що вона його збісить.

Я опинився у вітальні з широкими вікнами, що пропускали всередину надвечірнє сонце, досить великій, щоб вона здавалася просторою, попри безладно розставлені стільці й диванчики. Під віддаленою стіною стояли цимбали. А один кут кімнати був повністю зайнятий масивною модеґанською великою арфою.

Денна стояла посередині кімнати, вбрана в зелену оксамитову сукню. Волосся в неї було зачесане так, що її елегантна шия залишилася гарно відкритою. Було видно її смарагдові сережки-краплі й таку саму підвіску на шиї.

Вона розмовляла з молодиком, який був… гарненьким — кращого слова дібрати не можу. Він мав миле гладенько поголене обличчя з великими темними очима.

Гість був схожий на молодого шляхтича, якому надто довго не щастило, щоб це нещастя було тимчасовим. Одяг у нього був вишуканий, але пом’ятий. Темне волосся було підстрижене так, що його явно слід було завивати, та останнім часом воно лишалося недоглянутим. Очі в нього були запалі, наче йому не спалося.

Денна простягнула до мене руки і сказала:

— Квоуте! Ходи сюди, познайомся із Джеффрі.

— Радий знайомству, Квоуте, — озвався той. — Дінаель чимало про вас розповідала. Ви трохи… як це називається? Чаклун? — усмішка в нього була щира й абсолютно безневинна.

— Насправді арканіст, — якомога ввічливіше виправив я. — Слово «чаклун» занадто сильно асоціюється з казковою маячнею. Люди думають, що ми маємо носити темні мантії й розкидатися нутрощами птахів. А ви?

— Джеффрі — поет, — відповіла Денна. — І добрий поет, хоча сам із цим не погодиться.

— Так, — визнав він, а тоді його усмішка померкла. — ­Мушу йти. У мене зустріч із людьми, яких не варто змушувати чекати.

Він поцілував Денну в щоку, тепло потиснув мені руку й пішов.

Денна подивилась, як за ним зачиняються двері.

— Милий хлопчина.

— Ти кажеш це так, ніби про це шкодуєш, — зауважив я.

— Якби він був трішки менш милий, то, може, був би здатен утримати в голові дві думки одночасно. Можливо, вони потерлися б одна об одну й викресали б іскру. Та навіть трохи диму не завадило б: тоді принаймні здавалося б, що в тій голові щось відбувається.

Вона зітхнула.

— Він справді аж такий тупий?

Денна похитала головою.

— Ні. Просто довірливий. Ані крихти розважливості, і він уже місяць, відколи сюди дістався, тільки тим і займається, що робить кепський вибір.

Я сягнув під плащ і дістав двійко маленьких згортків у тканині — блакитний та білий.

— Я приніс тобі подарунок.

Денна з дещо спантеличеним виглядом простягнула до них руку.

Те, що кілька годин тому видавалося дуже доброю думкою, тепер почало здаватися дурістю.

— Це тобі для легень, — пояснив я, несподівано знітившись. — Я знаю, що іноді в тебе бувають проблеми.

Денна схилила голову набік.

— І звідки ти це знаєш? Прошу, скажи.

— Ти згадувала про це, коли ми були у Требоні, — пояснив я. — Я пошукав інформації, — показав на один згорток. — Ось із цього можна заварювати чай: перокус, глуха кропива, логатм… — я показав на другий. — Листя з оцього треба відварювати у воді, а тоді вдихати пару, що йтиме зверху.

Денна позирала то на один пакунок, то на другий.

— Я записав інструкції, вони на папірцях усередині, — додав я. — Блакитний — це той, який треба заварювати і вдихати пару. Блакитний — це вода, розумієш?

Денна підвела на мене погляд.

— А чай хіба не заварюють із водою?

Я кліпнув, а тоді зашарівся і спробував щось сказати, але Денна розсміялася й похитала головою.

— Я дражнюся, — сказала лагідно. — Дякую. Для мене вже давно ніхто не робив нічого настільки милого.

Вона підійшла до комода та обережно сховала два згортки в ошатній дерев’яній скриньці.

— Тобі, схоже, незле ведеться, — зауважив я, показавши на гарно опоряджену кімнату.

Денна знизала плечима, окинувши її байдужливим по­глядом.

— Келлінові незле ведеться, — виправила вона. — Я ж просто стою на світлі, яке він відбиває.

Я кивнув, показуючи, що зрозумів її.

— Я думав, може, ти знайшла собі покровителя…

— Усе не так офіційно. Ми з Келліном гуляємо разом, як кажуть у Модеґу, а ще він навчає мене гри на арфі, — Денна кивнула на здоровезний інструмент, який стовбичив у кутку.

— Не покажеш, чого навчилася? — запитав я.

Денна, знітившись, мотнула головою. При цьому її волосся з’їхало з пліч.

— У мене ще не дуже добре виходить.

— Я стримаю своє природне бажання посміятись і пошипіти, — люб’язно запевнив я.

Денна розсміялася.

— Гаразд. Тільки трішечки.

Вона зайшла за арфу й підтягнула високий табурет, щоб на нього спертися. Тоді піднесла руки до струн, завмерла на одну довгу мить і заграла.

Мелодія виявилася варіацією на тему «Вожака отари». Я всміхнувся.

Грала Денна повільно, майже