Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

До Купині лишалось десь дні три, чи може чотири — так Деян та Юрія сказали. Здавалося, ми всі почали потроху звикати до сну вдень, коли сонце ударяло по всьому навколо своїм надмірним теплом, та до подорожей вночі.

Все заради дорогих свічок в сумках Деяна. В цьому була користь, бо ми майже весь час були в дорозі, крім найспекотнішої частини дня, яку і використовували для сну й відпочинку. Ми почали просуватись ще швидше, а якби могли ще й спати верхи на конях, то вже б давно прибули до Купині. Втім сон у сідлі хоча і можливий, але точно не робить тебе відпочилим.

— Що це там попереду? — запитав Ігор та підвівся на стременах, вдивляючись у щось далеке. 

Я б могла повторити за ним, щоб розгледіти те, що його зацікавило, але сонце підіймалося все вище, і нам ось-ось треба буде знайти собі прихисток в тіні. У спеку моя лінь завжди ставала сильнішою, аж настільки, що мені вже навіть було байдуже, що там попереду.

Через деякий час ми наблизились туди й зрозуміли, що було далі по дорозі. Безліч наметів та людей в них. У невеликій розмові між собою, Юрія та Деян прийшли висновку, що це біженці, яких не пустили до Купині, чи хоча б ближче до неї. І справді, серед тих людей, що тепер жили серед сотень наметів, майже всі виглядали позбавленими не тільки дому, а й щастя. Та схоже, що хтось все ж переймався за цих людей і вчасно поставляв їжу та воду.

— Схоже, що тут є безплатна їжа та місце для відпочинку, — сказав Деян. — Скористаємось такою нагодою? 

— Сумніваюсь, що нам, у яких половина облич імперської зовнішності, щось дадуть безплатно, — відповіла я, пригадавши усі ті проблеми та незручності, що мала в минулому через імперські риси.

— Ну тоді я заплачу, — відповів він та направив коня до одного із найбільших наметів. — Я домовлюсь, а ви чекайте поруч.

В наметі була жінка, з виду далеко не бідна, яка, схоже, і була тут головною. Вона не одразу звернула увагу на Деяна, а деякий час ще продовжувала читати листа.

Я була впевнена, що він зможе з нею домовитись, а на худий кінець хоча б  просто заплатити. З нас всіх лише у нього були гроші, і не сильно то він їх шкодував на нас. Оглянувшись навколо, можна було побачити в більшості жінок та дітей, чиї чоловіки, скоріш за все, зараз були або у війську, або мертвими. Брудні та замучені, і, схоже, що голодні. На деяких жінках можна було розгледіти форму їхніх кісток, що так виднілись під шкірою. 

— Краще б ми під якимось деревом лягли спати, — з огидою сказала Юрія. 

Останнім часом настрій у моєї подруги був неймовірно поганий, а роздратувати її стало дуже просто. В мене і самої бували такі дні, але схоже, що новий режим сну зовсім погано впливав на неї. Та я сподівалася, що відпочинок позбавить її цієї дратівливості. 

— Ми спали й в гірших місцях, Юріє, — промовила я. — Та і не знаю, як ти, а я більше тут очікую на якусь їжу, а не сон. Якби мова йшла лише за можливість поспати, то я і справді краще б під деревом лягла, якомога далі звідси.

І справді, якщо пригадати ті ночі в степах біля Заброди, де кожного разу, лягаючи спати, ми були готові до того, що вже не прокинемось, то все не так і погано. А в мене самої так і зовсім був досвід сну із якоюсь істотою схожою на мерця. Навіть коли пригадую її, то на душі неспокійно, наче вона знову ось-ось з’явиться та почне на мене дивитись своїми очима.

А скільки разів тоді моє тіло промерзало до кісток, я вже навіть і рахувати не візьмусь. Та напевно Юрія і сама все розуміла, просто їй іноді треба на когось чи щось позлитись.

— Нам туди, — промовив Деян, після чого ми всі рушили за ним поміж наметів та на швидку руку зроблених із гілок халуп.

Чим далі ми просувались, тим більш рваними та брудними були намети. Діставшись кінця, ми зупинились. Намет тут виглядав не так і погано порівняно з іншими навколо, та і по сусідству вже майже нікого не було.

Сонце вже припікало, і ми поспішили занести сумки зі свічками до намету. Всередині було лише два ліжка, що вже можна було назвати розкішшю. Юрія, оглянувши одне із них з кислим виразом обличчя, скинула солому та ще щось, що слугувало підстилкою, на землю, після чого все так само неохоче лягла на голі дерев’яні дошки. Обличчя в неї було роздратоване та сонне. 

Ігор до Юрії не поспішав, спершу вирішивши переконатись, чи міцно ми всі прив’язали коней. Потім він навіть відмовився від сну, щоб охороняти їх, адже в такому місці їх як не вкрадуть, то заріжуть на м’ясо, поки ми спатимемо. Та потім Ігоря із собою покликав Деян, і вони вдвох пішли до тієї жінки в наметі, яка пообіцяла знайти для нас їжу, але не безплатно. Все ж я не думала, що вона може дозволити собі давати комусь їжу за просто так, особливо коли на те, щоб годувати біженців, необхідні немалі гроші.

Я вирішила не відмовлятись від сну, а тому швидко повторила все те, що зробила зі своїм ліжком Юрія. Головне, щоб поки Ігор з Деяном не прийшли, з кіньми нічого не сталось. Щоправда, швидко заснути в мене не вийшло, і спершу я просто спостерігала за тим, як люди ходили поміж наметів.

Так одна жінка, тягаючи за руку малого сина, все шлялась навколо нас та якось дивно дивилася то на мене, то на Юрію, що вже ось-ось почала б собі мирно сопіти під носа. В якийсь момент вона зловила на собі мій погляд, і чомусь вирішила підійти майже до входу у наш намет. Я вже подумала, що вона почне випрошувати у нас їжу або гроші. Але ні, її дії були дурними, не інакше.