Читати книгу - "Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест"

Макса витягли з надр апарата і він почав одягатися. Блонда ще до цього вискочила з кабінету і, зважаючи на звук кроків, пошелестіла кудись на інший поверх. Напевно, розбиратися за апарат. Тільки-но він натягнув штани і взувся, як відчув себе недобре – земля погойдувалася під ногами і, що найгірше, голова заболіла знову. “Це що ж виходить? під цим випромінювачем голова не болить, а без нього – знову за своє? я собі на таку штуку довго збирати буду”... – Макс засумував, без головного болю було дуже добре. Але тут його знов хитнуло, і щоб не впасти, він вимушено вхопився за Настю, якій не пощастило стояти поруч, ледь не збивши при цьому дівчину з ніг. Ще б пак не хитнуло – якщо весь час думати про головний біль як про вічне, а не дивитися на всі боки, то хитне просто здорово. Ну і як вхопився – без викрутасів обхопив її обома руками, як стовпа, створюючи для себе міцний упор. Щоб якось устояти, бо дівчина не в змозі була його втримати, він притиснув її боком до себе, посилюючи таким чином міцність усієї конструкції, його ліва рука потрапила їй на плече, а права обхопила вище талії, якраз під акуратними грудьми, прикритими спокусливо коротким білим халатиком.

“...а нехай не витріщається, коли мужик без штанів... а то взяли моду, все їм можна”... – тільки й встиг подумати. Здалося, що він знову побачив зблиск під своїми руками, тільки зелений, доволі потужний, а потім абсолютно точно побачив спалах повторно, тільки вже у своїй багатостраждальній голові, бо Настя, відсторонившись, заліпила йому гарного ляпаса. Схоже, голові Макса все це набридло і він уже звично зомлів.

Прийшов до тями сидячи на підлозі під стіною, нестерпно різкий запах нашатирю розривав нюх. Відсахнувшись, зі стогоном ліг. Стало легше.

– Як ви почуваєтеся? – дівочий голос пролунав над вухом. – Вам уже краще? – Довелося відкривати очі. Треба було визнати, що не все було так уже й погано – перед очима хлопця, який ще не до кінця прийшов до тями, у просвіті розкритого комірця медичного халату тріпотіли два апетитні пагорбки, обтягнуті мереживною тканиною, – верхній гудзик підступно розстебнувся, і коли дівчина нахилилася до нього, лежачого на підлозі, її декольте виглядало абсолютно приголомшливо. Настя простежила його погляд, опустила голову, ойкнувши і поспішно схопившись на ноги, стала поправляти одяг.

– Спасибі, вже добре, – сам того не бажаючи, Макс потролив дівчину, повільно піднявся і сів на кушетку, – навіть не знаю, що це зі мною було. Ви навіщо це зробили взагалі?

– А нічого мене хапати! – розлютилася дівчина.

– Взагалі-то я падав, мені чомусь раптово стало недобре – Макс із відчуженим виглядом мацав щелепу.

– А ще ви мене вдарили! Ось! – Настя не збиралася здавати позиції, хоча видно було, що до ось такої причини їхніх обіймів вона не додумалася.

– Я вас вдарив? Як саме? – флегматизм Макса в цей момент не пробило навіть його здивування. – Утім, як би там не було, даруйте великодушно, я тоді не дуже тямився і, відчувши, що падаю, рефлекторно вхопився навіть не пам’ятаю за що, тож міг і вдарити. Але запевняю – це було неумисно.

– Не “за що”, а “за кого”, – вже миролюбно буркнула Настя, – за мене ви вхопилися і дуже неделікатно. – Макс винувато похнюпився.

– Гаразд, вибачаю, – дівчина погодилася на мир, і додала, – і ви мене вибачте, я зовсім не те подумала... і ось... відреагувала. Якщо вам уже краще і ви можете йти, то давайте повернемося до Нікітіна, він чекає. Там присядете, посидите ще. А то він узагалі вже давно має бути вдома, сьогодні він чергував у відділенні.

Професор читав, сидячи за столом. Побачивши, хто увійшов, закрив і відклав книжку та взявши в Насті всі папірці, почав швиденько їх переглядати.

– Ну що ж, молодий чоловіче, – професор зняв окуляри і потер перенісся, – можу вам сказати, що ви абсолютно здорові. Просто-таки непристойно здорові. І якщо блискавка вам чимось нашкодила, то виявити це ми не змогли. З одного боку – це дуже добре, а з іншого – прикро, ми не зможемо застосувати свої знання і зробити з вас піддослідного, як це напевно хотілося б нашій милій Насті.

Дівчина хотіла було обуритися, але передумала.

– До речі, Анастасіє, а де результат МРТ? Щось я його не знаходжу, – сказав проф, перебравши ще раз купку папірців.

– Немає МРТ, Михайле Миколайовичу, апарат зламався.

– Ах, так... мені ж казали, – професор потер лоба, – ну що ж, тоді на цьому поки що все. Якщо у вас, Максиме, щось зміниться зі здоров’ям, ви, будь ласка, дайте нам знати, ось Настя залишить вам свій телефон.

Дівчина хотіла знову щось обурено[U1]  зауважити, але знову промовчала.

– Щодо головного болю, – проф трохи задумався, – я думаю, він мине, ваш мозок пережив сильну травму, не дивно, що він так реагує. Більше бувайте на свіжому повітрі, здорове харчування... і все буде добре, ви ж ще зовсім молода людина, чи не так, Насте? – проф знову підчепив дівчину, але та знову промовчала. У двері постукали і заглянула медсестра. “Михайле Миколайовичу, вас до начальства викликають о тринадцятій годині”, – сказала вона, не входячи.

– Ну ось, – засмутився професор, – не встиг додому піти, знову почнуть зудіти…

Настя провела Максима до виходу, номер телефону йому вручили ще дорогою. Уже виходячи, він почув чийсь окрик: “Настя! Нікітіна! Ну де ти ходиш? скільки тебе чекати?”

“Та йду, я йду”... – у голосі дівчини не відчувалося ані краплі провини.