Читати книгу - "Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест"

“Нікітіна? Так вона його донька... от жук в окулярах... – Макс голосно розсміявся, налякавши зграйку медсестричок, – телефончик, каже, дайте... старий звідник”. Хоча треба визнати, що професор молодець, справу свою знає, та й дівчина поводилася цілком гідно, жодних намірів на використання особистих зв’язків, окрім махінацій із чергуванням у приймальному.

Професор Нікітін провів поглядом відвідувачів, глянув на годинник і зазначивши, що до тринадцятої ще є сорок п’ять хвилин вирішив, що їх треба витратити з користю – почитати. Сів в улюблене крісло, взяв закладену закладкою з пластинки китового вуса книжку, але погляд його знову зачепився за папери, залишені Настею... “Оце так, невгамовна, з її проблемами і такий живчик... Вмовила мене, привела, цього, удареного”... – тут проф відволікся від паперів і написав Насті повідомлення у вайбер: “Не забудь – завтра чергова діагностика, о восьмій ранку, дуже важливо.”, трохи подумав, сумно кивнув сам собі, відправив повідомлення і повернувся до паперів. “А справді – пощастило хлопцеві невимовно, блискавка його точно шарахнула, до того ж, судячи з розміру фігури Ліхтенберга, дуже неслабенька, Настя казала, що він увесь розмальований, аж до п’ят... Це взагалі дивовижно – зазвичай ці фігури знаходять на твердих, діелектричних поверхнях, на тілі блискавки випалюють страшні опіки, й жива істота гине, а тут після такого покращилися зір, слух і нюх. Скажи комусь – не повірять. Мене б так шарахнуло, я не проти. Дівку він, бачиш, відчув за двадцять метрів або скільки там у нас коридор цей”... – думки професора вільно переходили з однієї теми на іншу. Перебираючи ще раз папери Максима, він зупинився на енцефалограмі, і від побаченого окуляри в нього поповзли вгору. “Це як же? – тільки й зміг вимовити, – як же це я раніше не помітив? ” – Схопивши телефон Нікітін набрав номер.

– Настя! – видихнув він у слухавку.

– Так, тату, – дівчина відгукнулася одразу, видно їй ніхто не заважав, бо вона називала його не офіційно.

– Настю, нам треба його повернути.

– Кого, тату? – здивовано перепитала донька.

– Максима цього. Як його прізвище? – професор хвилювався дедалі більше.

– Максим уже пішов. Я сама його довела до виходу. А прізвище я не пам’ятаю... на “Т” якось... Зараз я подивлюся, він же проходив призначення, у базу все вносилося. – вона відволіклася на хвилину.

– Тату…

– Так, кажи, – професор ходив кабінетом, не зупиняючись.

– Нічого немає, сервер же зламався сьогодні, даних за ранок немає, кажуть старі дані відновили з копії, а сьогоднішні пропали. А в папірцях у нас тільки код за базою стоїть, – у голосі Насті відчувалось засмучення, дівчина дуже любила батька і щиро намагалася йому допомагати. Вона і в мед пішла в захопленні від того, що робив її тато.

– Настя, треба його знайти. Обов’язково. Ти йому телефон дала? – перепитав він.

– Дала, – несподівано для себе та почервоніла, і тут же перевела стрілки, – ти ж сам сказав.

– Добре, якщо він зателефонує, обов’язково, чуєш – обов’язково візьми в нього всі контакти, налагодь зв’язок. Нікому не кажи про нього. І шукай, шукай його, як можеш. Може зустрінеш десь або ще як. Це важливо.

– Я зрозуміла... а що сталося?

– Нічого не сталося, все добре. Мені просто дуже потрібно з ним ще раз поговорити. Все, давай до вечора, приїжджай сьогодні до мене, там поговоримо.

– Ну, добре – Настя не опиралася, особливих планів у неї не було, значить завтра, разом із батьком, вона поїде до Інституту серця. Дівчина зітхнула. Ваду серця в неї виявили років вісім тому. Сказали – в дитинстві перехворіла чимось, а ось тепер вилізло. Дегенеративні зміни в серцевому м’язі. На подив усім, росла вона добре, ніщо їй особливо не заважало, тільки бігати було важко. Але ось нещодавно все стало швидко погіршуватися: задишка стала з’являтися навіть під час прогулянок містом, а губи бували такими синіми, що вона намагалася замаскувати яскравою помадою. На черговій перевірці, куди її регулярно водив батько, вона підслухала, як професор Мединський, такий самий іменитий, як і її батько, кардіохірург, пояснював татові, що “нічого зробити не можна, операцію такого роду не провести навіть за кордоном, жити ще може бути, а народжувати вона не зможе, просто помре ще на етапі виношування”, і тато засумував. Він навіть напився тоді, чого з ним ніколи не бувало. Сама Настя не сумувала. Дихає? Живе? Якось виносить і народить... Було б від кого. Навіть якщо помре, то у світі залишиться ще одне маленьке диво... Хотілося б, щоб це була дівчинка. Так, точно, нехай це буде дівчинка. А може ніхто й не помре, може цей татів друг помиляється. З цією думкою Настя зазбиралася додому. Сьогодні було не її чергування, даремно Олька ображається, нехай он на Лєнку дметься, та вічно на телефоні висить, а вона, Настя, прийшла сьогодні доробити роботу, яку робила для батька. І якби не цей “блискавковідвід”, як вона його назвала, то вже давно була б вдома і там, у тиші та спокої, сиділа б за компом. Тут їй стало раптово душно, слабкість підкосила ноги. “Знову, – подумала із сумом – дедалі частіше й частіше... так і не знайду нікого, від кого народжувати захочеться…” Але цього разу відчуття задухи було якесь незвичне, та й слабкість була зовсім іншого штибу, наче голодна чи що. У животі стверджуючи забурчало. Дихалося ж їй, навпаки, напрочуд нормально, глибоко і приємно, чого давно не було. “А він нічого такий, цей Максим, симпатичний. І чого тато так розбурхався? Аналізи і все інше нічого ж не показали”, – намагаючись відволіктися від неприємних відчуттів, Настя ковтнула води з пляшки, і потихеньку пішла до виходу.