Читати книгу - "Аналітична історія України"

З цим переходом, можливо, пов’язан подібний же перехід до нової тактики ворога. З чекістів, які володіють українською мовою, уформовують невеличкі боївки, переодягнені до одностроїв УПА. Їх завданням було всіляко, від імені УПА, – тероризувати населення сел, щоб відворотити його від допомоги українським партизанам.

Згідно існуючого міжнародного права, поява на театрі військових дій у чужому однострої, – карається розстрілом на місці. Але вони, ви ж знаєте, ніколи не визнавали ні людських, ні Божих законів, поготів – міжнародних (Женевську Конвенцію, діючу підчас воєн ніколи не підписували). Втім, навряд чи українські селяни могли тут заплутатися, – надто добре знали вони бездоганно інтелігентну поведінку справжньої УПА, аби повірити зайдам, що вони й є бійці УПА.

Рік 1947 знаменний, принаймні, трьома подіями. Першою став новий більшовицький голодомор, організований Хрущовим за наказом Сталіна, та який, хоч і уніс півтора мільйони жертов, але був – значною мірою, зірваний. Завдяки, як попередній діяльності ОУН на теренах України підчас німецької окупації, так і завдяки допомозі продовольством із Західної України. Тому Москві й удалося убити «всього» півтора мільйона українців. А розраховувала вона, можливо, – на десятки мільйонів: «война – всє спішєт!» Другою знаменною подією став початок колективізації в Західній Україні, якій нарід противився, як міг. Третьою стали так звані «рейди УПА» на захід.

Так, німецька газета «Мюнхенер Меркур» від 12.09.1947 надрукувала статтю «Біля Пассау затримано українців», де подала відомості про чоту сотника УПА Михайла Дуди, яка пройшовши 1500 км теренами Польщі, Словаччини, Чехії та Австрії, – за 4 місяці бойового маршу дісталася американської зони окупації, як і планувалося. Від сотні полишилось тільки 36 бійців. Їх шлях не був засланий килимами, вони змушені були розділюватися на дрібні групки, обминати пости, потім з’єднуватися знову; часом – відстрілюватися. Найбільше втрат вони зазнали під Пільзеном у Чехії, де 20 убито, а 31 поранено. Протягом 1947–1948 так прибуло до Німеччини ще чотири сотні бійців УПА.

Ці безприкладні рейди, що викликали загальне захоплення майстерністю та вишколом українських солдатів, – досягли першої цілі, яку ставив перед собою генерал-хорунжий, висилаючи свої сотні на Захід – розголосу у світі. Про українську справу та українську боротьбу узнали від делегованих – через журналістів – мільйони людей в Європі та за океаном. Але, попри те, що вже розпочалася, практично, холодна війна та гранично прояснилася московська установка на загарбання світу, – на політиків Заходу це помітно не вплинуло.

Командуючий УПА загинув 5 березня 1950 біля с. Білогорща, при й досі не з’ясованих обставинах. Один із найвидатніших героїв нашої української історії. Його місце займає його заступник, Василь Коваль, але – надто нерівними є сили, та визвольна боротьба поступово вщухає, хоч протягнеться ще багацько років.

* * *

За звірячим совєцьким звичаєм, десь 1945 російські енкаведисти репресували усіх вистежених ними родичів генерала Романа Шухевича: мати, сестру, дружину з сином Юрієм (12 років) та дочкою Марією (5 років) та матір’ю. Від тих пір їм призначено було по кінець життя тинятися по таборах та засланнях.

Мати дружини померла ще у Львові, в тюрмі, рік по арешті. Мати генерала – вже відбувши «срок» (за віщо?), на засланні в Казахстані.

Дружина командуючого, Наталія Шухевич (Березинська, 1910 року народження), коли злочинний режим уже впав – 1993, пригадувала російського слідчого у Львові Тєрєнтьєва, який збивав її по спині до непритомності гумовим кийком, поки спина не чорніла від синців. Він добре знав, що вона ніколи не займалася політикою, та не мала в чому й зізнаватись. Бо, не сповіщав же її чоловік, ясна річ, про те, де він на даний час перебуває. На це розуму слідчого ще вистачало. Бив, як виходячи з державних міркувань, так і просто – «по-русскі» – «чтоби жізнь мєдом нє казалась»; ну, а ще для власного задоволення, безумовно. Адже, ви пам’ятаєте оті їх соціальні сходини, де кожний мазохистськи насолоджується знущанням вищих, а сам за це садистично знущаєься над нижчими.

Врятувало пані Наталію та її дітей – тільки падіння, бодай тимчасове, – Імперії Зла.

Наостанок можна ще раз повернутись до головного. Першою ціллю збройної боротьби ОУН–УПА, як це не одного разу проголошувалося, було створення Української Самостійної Держави, але вже з кінцем Другої світової, коли на «демократичному» Заході Сталіна мало не носили на руках, – ця ціль відсувалася до невизначеного майбутнього. Так, чи варто було? – чи не віддали були люди своїх життів на марно? Безумовно – ні. Бо, коли до історії підходять з отим, одеським, – «а што я с етого буду імєть?» – то саме тоді нічого і «нє імєют».

Про діяльність ОУН–УПА, як великий урок принциповості всьому людству – боротьбу проти тоталітаризму як такого, – ми вже писали; але – було й чимало іншого, та теж, – далеко не збитків. Приклад УПА та її пропагандові рейди на терени сусідніх країн, – не могли не загальмувати їх збільшовичення.

Мала першорядне значення ця боротьба й для самого народу, самої країни, створюючи героїчний історичний прецедент: та – не тільки. Бо, були й безпосередні практичні наслідки.

Насамперед, оті укладені в землю десятки тисяч відбірних енкаведистів. Вони не тільки не могли вже нікого й ніколи катувати або розстрілювати; вони й не полишили по собі й відповідних нащадків: еліміновано було з популяції людства величезну кількість як же злоякісних генів. Не кажучи вже про заощаджені високі пенсії, з наших власних грошей. Значення одного цього – важко переоцінити.

Самовіддана боротьба ОУН–УПА надихала й східну Україну, та це недвозначно показує перебіг голодомору 1947, – він був, значною мірою, зірваний самим народом. Те, що відбувалося перед тим та на той час у західній Україні, заощадило нам – як мінімум, ще десяток мільйонів українських життів.

Ну, і останнє. Про це добре сказав сам генерал-хорунжий Роман Шухевич: «Ми боремося не за те, щоби помститися, а за те, щоби подібний лад у світі не міг існувати». Бо, навряд чи можна мати сумніви в тому, що ОУН–УПА істотно скоротили вік, відведений історією для імперії Зла.

5. Степан Бандера

Степан Бандера (1909–1959), голова і душа Третіх Визвольних Змагань, народився 1 січня 1909 в селі Старий Угринів, Калушського повіту, ще під Австро-Угорською монархією.

Батько, угринівський священик Андрій Бандера (греко-католицького віросповідання) походив зі Стрию, з простої родини, але був освіченою та