Читати книгу - "Аналітична історія України"

національно свідомою людиною. Такою ж була й мати, Мирослава Бандера, що походила зі священицької ж родини. В домі була велика бібліотека, проводилася просвітницька праця та часто бували інтелігентні люди. Але, ні Степану Бандері, ні його старшій сестрі, ні обом молодшим братам, – спокою не було. З 1914 вирувала війна. Як пригадує сам Бандера – фронт чотири рази прокочувався через Угринів, а у 1917 навкруги йшов двохтижневий бій; дім батьків був частково знищений. Можна тільки уявляти собі, яке враження все це справляло на малого ще хлопця. Однак, він ще тоді помічає та визначає радикальну різницю у вигляді, та – особливо – поведінці, австрійських та російських вояків.

Батько С. Бандери був активним діячем ЗУНР, депутатом її парламенту, хоч і провів чимало часу на схід від Збручу. Там, однак, його прізвища серед діячів епохи ми не зустрічаємо; принаймні – у совєцьких джерелах. Повертається він додому, вже під польську окупацію, лише 1920.

Степан Бандера вчиться в обсязі початкової школи вдома, та поступає до гімназії в Стриї тільки 1919, де успішно складає матуру 1927. Він брав у цей час активну участь в українських молодіжних організаціях, які були тоді осередками національного виховання, був членом «Пласту». Попри набутий ще в дитинстві ревматизм суглобів, – участить і в спортивних гуртках.

Студентське життя С. Бандери розпочинається 1928, на агрономічному факультеті Вищої Політехнічної Школи у Львові. Він учиться та бере участь у громадському та політичному житті, стає з 1929, з перших днів, членом новоствореної ОУН, але – ще роком раніше, стає членом УВО; спочатку працює у розвідувальному, потім – у пропагандовому відділі. З курсу навчання йому пощастило закінчити лише 8 семестрів; дипломування не відбулося з причини політичного арешту, не першого в житті, але цим разом – капітального.

Важливого значення для наступного політичного спрямування Бандери мала Конференція ОУН у Празі 1932, друга по засновницькій Віденській 1929, де він був делегатом.

Року 1934 наступає ув’язнення, внаслідок обвинувачення у підготовці атентату на міністра внутрішніх справ Польщі, Броніслава Пєрацкого, чи не найбільш жорстокого з польських українофобів при владі. Процес проводився у Варшаві та Степан Бандера був засуджений на смертну кару. На щастя, вже в ході процесу польський сейм прийняв новий амнестійний закон, за яким цей вирок міг бути замінений на дожиттєве ув’язнення, чим і не забарився скористатися захист. Йому змінюють тюрми, не даючи ніде засидітись, гірші з тюрем Польщі, – він сидить у «Свєнтим кшижу» побіля Кільців, потім у Вронках під Познанню. Потім потрапляє до каторжної в’язниці в Бересті над Бугом (Західним).

Коли закінчується німецько-польська війна 1939, його звільняють із в’язниці українські націоналісти. З іншими звільненими патріотами він таємно дістається Львова. Зауважимо принагідно, що в’язні львівських тюрем, які були політичними, з відходом німців були совєцькою владою просто понищені. Польська влада, як бачимо, себе цим не плямувала. В аналітичній історії, підкреслимо це, будь-які порівняння, рівнобіжні, – є неймовірно конструктивні.

До Львова вони потрапляють кілька днів по утвердженні російської окупаційної влади. Отже, про якесь там розконспірування, – і мови бути не може, це вам не поляки… Ознайомившись ближче із обставинами совєцької окупації, С. Бандера вирішує покинути Галичину. Він перебирається до німецької зони окупації, до Генерал-губернаторства, до Кракова.

Як він сам характеризує це місто в своїх біографічних спогадах:

Краків став у той час осередком українського політичного, культурно-освітнього й суспільно-громадського життя на західних окраїнах українських земель поза більшовицькою, а під німецькою військовою окупацією та серед скупчень української еміграції в Польщі. В Кракові я увійшов у працю тамішнього осередка ОУН, в якому зібралося багато провідного членства з ЗУЗ, з польських в’язниць; було теж декілька провідних членів, які вже давніше жили в Німеччині, Чехо-Словаччині й Австрії.

(зб. Московські вбивці Бандери перед судом, Мюнхен, 1965, с. 444).

Там він займається активною патріотичною діяльністю, але на черзі більш актуальна проблема: як пише він сам:

Після смерті основоположника і провідника ОУН, полк. Є. Коновальця створилися ненормальні відносини напруження і розходжень між Крайовим Проводом й активом Організації та ПУНом. Причиною того було з одного боку недовір’я до деяких осіб, найближчих співробітників полк. А. Мельника, зокрема до Ярослава Барановського. Це недовір’я зростало на підставі різних фактів його роботи й організаційного життя. З другого боку зростало настороження крайового активу до політики закордонного проводу, зокрема після т. зв. Віденського договору в справі Закарпатської України це перемінилося в опозиційну поставу до орієнтації на гітлерівську Німеччину. Договір Ріббентропа-Молотова й політичне узгіднення між Берліном і Москвою на початку війни надало цьому розходженню політичної гостроти. Прибуття крайового провідника ОУН зактуалізувало поїздку до полк. А. Мельника.

(теж там, с. 444–445)

З цієї причини, необхідності або погодження штандпунктів, або остаточного розходження, – С. Бандера з іншими відправляється 1940 до Риму, де перебуває полковник Андрій Мельник. Там він бачиться, по чималій перерві, з братом, Олександром Бандерою, який набув там докторат з політичної економії та працює в місцевому українському представництві.

Переговори виявляються до нічого, та непримиренне розходження двох напрямів національного руху стає фактом історії. Виникає нова, революційна ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. Вона організує проголошення 30 червня 1941 – відновлення Української Держави у Львові, та цей акт, у свою чергу, чітко відокремлює національний рух від німців; які віднині виступають як окупанти. Німці по цьому негайно заарештовують С. Бандеру, німецьким в’язнем він пробуде аж до 1944.

Німці відпускають його лише тоді, коли німецької справи вже ніхто врятувати не може, в останніх пошуках союзника проти Москви, запізно, але Бандера категорично відмовляється співробітничати з ними. На крайовій нараді проводу ОУН, у лютому 1945 обирається новий провід ОУН у складі С. Бандери, Я. Стецька та Р. Шухевича, а з конференцією закордонної ОУН 1947 С. Бандера обирається головою ОУН, та полишається ним до кінця.

Критичним роком, щоправда, став рік 1948, рік випробування для всього національного руху, коли наступив черговий розкол. З’являється опозиція у ЗЧ (Закордонних Частинах) ОУН. Як пише дещо прямо та не без іронії історик національного руху:

Головний наступ «опозиції» в ідейно-програмовій ділянці стосувався двох питань: 1) ідеології визвольного руху та 2) майбутнього соціального устрою української держави. В питанні соціального устрою «опозиція» вимагала, щоб майбутній лад в українській державі був побудований на марксівському принципі безкласового суспільства, щоб усяка приватна власність була скасована, як у комуністичних країнах, бо, мовляв, сам соціальний лад, що є сьогодні в Україні, дуже добрий, дуже поступовий, а лихо тільки в тому, що верховодами є москалі, а не українці. Треба лише скинути супрематію Москви і московського Хрущова