Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Юний клерк наближався до драматичного завершення історії, і мені було по-справжньому цікаво, як я зупиню демонічне чудисько, якщо мій перстень розтрощений, а плащ із тіней майже повністю згорів. Але щойно я вдерся у требонську церкву, розтрощивши її двері чарівним словом і одним-єдиним ударом голою рукою, розчахнулися двері до шинку, перелякавши всіх сильним ударом об стіну.

На порозі стояла молода пара. Жінка була молода і пре­красна, темноволоса й темноока. Чоловік — пишно вбраний і блідий від панічного жаху.

— Не знаю, в чім річ! — крикнув він, ошаліло роззираючись довкола. — Ми просто йшли, а тоді вона перестала дихати!

Я опинився поряд із нею, перш ніж хтось іще в залі встиг підвестися. Жінка мало не повалилася на вільну лаву, а її супро­відник навис над нею. Вона притиснула одну руку до грудей, тимчасом як друга кволо відштовхувала його. Чоловік не зважав на це і тримався близько до жінки, говорячи тихим наполегливим голосом. Вона продовжувала відповзати від нього, доки не опинилася на краю лави.

Я енергійно відштовхнув його.

— Здається, дама зараз хоче відпочити від вас.

— Хто ви? — пронизливим голосом запитав чоловік. — Ви лікар? Хто ця людина? Хто-небудь, негайно приведіть лікаря! — він спробував відштовхнути мене ліктем.

— Ти! — показав я на великого моряка, що сидів за столиком. — Візьми цього чоловіка й постав його отуди, — голос у мене був різкий, як удар батога, і моряк підскочив на ноги, взяв молодого джентльмена за карк і обережно відтягнув його геть.

Я знову повернувся до жінки й побачив, як розтулились її ідеальні вуста. Вона напружилась і втягнула в себе повітря — ледь-ледь, із хрипінням. Очі в неї були ошалілі й мокрі від страху. Я наблизився до неї й заговорив якомога лагіднішим тоном:

— У тебе все буде гаразд. Усе добре, — заспокоював я її. — Поглянь мені в очі.

Погляд жінки уп’явся мені у вічі, а тоді її очі округлилися: вона впізнала мене й зачудувалася.

— Я просто прошу тебе: дихай заради мене, — я приклав одну руку до її напружених грудей. Шкіра в неї була рум’яна й гаряча. Серце тьохкало, мов налякана пташка. Я приклав другу руку до її обличчя. Зазирнув углиб її очей. Вони були подібні до темних ставків.

Я нахилився так близько, що міг її поцілувати. Вона пахла квіткою селасу, зеленою травою, дорожнім пилом. Я відчував, як вона силкується дихати. Послухав. Заплющив очі. Уловив ледь чутне ім’я.

Я вимовив його тихо, але так близько, що аж торкнувся її губ. Я вимовив його неголосно, але так близько, що його звук переплівся з її волоссям. Я вимовив його суворо, твердо, похмуро, солодко…

Стрімкий вдих. Я розплющив очі. У залі було так спокійно, що я почув її другий вдих — стрімкий, відчайдушний, оксамитовий. І розслабився.

Вона поклала руку мені на долоню й собі на серце.

— Я просто прошу тебе: дихай заради мене, — повторила вона. — Сім слів.

— Так, — підтвердив я.

— Мій герой, — сказала Денна, а тоді повільно, усміхнено вдихнула.

***

— То була велика чудасія, — почув я голос моряка по той бік зали. — У його голосі шось було. Клянуся всією сіллю в собі, сам відчув себе лялькою, яку смикають за ниточки.

Я слухав не надто уважно. Либонь, матрос просто вмів підскочити, коли йому наказував це зробити досить владний голос.

Однак казати це йому було безглуздо. Моє дійство з Денною в поєднанні з яскравим волоссям і темним плащем виказало в мені Квоута. Отже, це була магія, хай що я міг про це сказати. А я був не проти. Те, що я зробив того вечора, було варте однієї-двох історій.

Люди впізнали мене, тож стежили за нами, але не підхо­дили дуже близько. Шляхетний друг Денни пішов, перш ніж ми додумалися його пошукати, тож ми вдвох насолоджу­валися певним усамітненням у своєму маленькому куточку пивниці.

— Я мала би знати, що натраплю на тебе тут, — сказала вона. — Ти завжди там, де я найменше очікую тебе знайти. Невже ти нарешті полишив Університет?

Я хитнув головою.

— Вирішив прогуляти кілька днів.

— Скоро вертаєшся?

— Узагалі-то, завтра. Орендував екіпаж.

Вона всміхнулася.

— Не хочеш товариства?

Я відверто поглянув на неї.

— Відповідь має бути тобі відома.

Денна злегка зашарілася й відвела очі.

— Мабуть, так.

Коли вона опустила погляд, її волосся посипалося водоспадом із пліч, обрамивши личко. Воно мало теплий насичений запах сонячного проміння й сидру.

— Твоє волосся, — сказав я. — Прекрасне.

У відповідь Денна, як не дивно, зашарілася ще сильніше й замотала головою, не підводячи на мене погляду.

— То он до чого ми дійшли, коли минуло стільки часу? — промовила вона й хутко позирнула на мене. — До лестощів?

Тепер настала моя черга знічуватись, і я почав затинатися:

— Я… Я не… Ну, тобто я… — я вдихнув, а тоді простягнув руку й легенько торкнувся тонкої вигадливої кіски, що наполовину сховалася в її волоссі. — Твоя кіска, — уточнив я. — Вона майже каже «прекрасне».

Вуста Денни склалися в ідеальне здивоване «о», і вона присоромлено піднесла одну руку до волосся.

— Ти можеш її прочитати? — вимовила вона так, ніби не вірила власним вухам. На її обличчі відобразилася дрібка жаху. — Тейлу милосердний, є хоч щось таке, чого ти не знаєш?

— Я вивчав іллійську, — пояснив я. — Принаймні намагався. Тут шість пасом, а не чотири, проте вона дуже схожа на розповідний вузол, чи не так?

— Дуже схожа? — повторила Денна. — Та збіса більше, ніж дуже схожа, — її пальці смикнули за відрізок блакитної нитки на кінці кіски. — Зараз навіть іллійці майже не знають іллійської, — мовила вона собі під носа, явно роздратована.

— Знання в мене нікудишні, — уточнив я. — Я просто знаю деякі слова.

— Та й навіть ті, хто нею розмовляє, не морочаться з вузлами, — вона скосила на мене сердитий погляд. — І читати їх треба пальцями, а не дивлячись на них.

— Я здебільшого мусив учитися, роздивляючись малюнки у книжках, — пояснив я.

Денна нарешті розв’язала блакитну нитку й заходилася розплітати косу, пригладжуючи пасма швидкими пальцями.

— Не треба було це робити, — сказав я. — Раніше мені подобалося більше.

— Та в цьому ж і суть, хіба ні? — Денна підвела погляд на мене й гордо задерла підборіддя, розтрушуючи волосся. — Отак. Що думаєш тепер?

— Думаю, що мені вже лячно робити тобі компліменти, — сказав я, не зовсім розуміючи, що зробив не так.

Її настрій трохи пом’якшився, роздратування вщухло.

— Це просто ніяково. Я ніколи не очікувала, що хтось зуміє її прочитати. Як ти почувався б, якби хтось побачив тебе з табличкою, на якій був би напис: «Я блискучий і прекрасний»?

Запала тиша. Поки вона не встигла стати ніяковою, я сказав:

— Я відвертаю тебе від якихось справ, які не терплять?

— Хіба що від спілкування зі сквайром Страготою, — Денна зневажливо показала рукою туди, де був її супровідник-утікач.

— Він був нетерплячий? — я відповів напівусмішкою та здійняв брову.

— Усі чоловіки так чи інакше нетерплячі, — промовила вона з удаваною строгістю.

—