Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

там, де нам не раді? Дуже скоро ми дізнаємося про обмежувальні правила імміграції до Америки та Палестини. Немає такого раю, де не було б обмежень та упереджень. Куди б ми не рушили, життя може й не змінитися. Ми намагатимемося не зважати на страх, що будь-якої хвилини можливі бомбардування, постріл, поштовх в урвище. Чи, в найкращому випадку, нас змусять їхати на даху потяга. Прикриваючись руками від вітру.

* * *

У Празі ми маємо знову пересісти на інший потяг. Ми прощаємося з Лачі. Маґда дає йому нашу стару адресу: Кошице, вул. Лайоша, 6. Він обіцяє тримати зв’язок. У нас є час до наступного відправлення, час випростати ноги, сидячи на сонці та в тиші, і з’їсти наш хліб. Я хочу знайти парк. Хочу побачити травичку, квіти. Щокілька кроків я заплющую очі та вдихаю запах міста, вулиць, тротуарів та цивільної метушні. Пекарень, автомобільних викидів, парфумів. Важко повірити, що все це існувало, поки ми були в пеклі. Я зазираю у вікна крамниць. Неважливо, що в мене немає грошей. Авжеж, це буде важливо. У Кошице нам не даватимуть їжу задарма. Але цієї миті я почуваюся цілком задоволеною просто тому, що бачу сукні та панчохи, які можна купити, прикраси, люльки, канцелярське приладдя. Життя та торгівля не зупиняються. Жінка досліджує літню сукню на дотик. Чоловік у захваті від намиста. Речі неважливі, важлива краса. У цьому місті повно людей, які не втратили здатності вигадувати, робити красиві речі та бажати їх. Я знову буду мешканкою — мешканкою якогось місця. Я даватиму доручення та купуватиму подарунки. Стоятиму в черзі в поштовому відділенні. Їстиму хліб, що сама його й спечу. Носитиму ошатне вбрання на честь тата. Ходитиму до опери на честь мами, на честь того, як вона сиділа на краєчку крісла, слухаючи Ваґнера, і як в очах її бриніли сльози. Сходжу послухати симфонію. А на честь Клари я шукатиму кожне виконання концерту для скрипки Мендельсона. Його туга та меланхолічність. Його наполегливість, коли темп наростає і потім пульсує каденція, коли посилюються потужні акорди. І запановує зловісна тема струнних, що загрожує мрійливому соло скрипки. Я стою на тротуарі, закривши очі, аби почути відлуння сестриної скрипки. Маґда смикає мене.

— Прокинься, Діцу!

І коли я розплющую очі, рівно на цьому місці, у натовпі міста біля входу до парку, я бачу афішу, яка рекламує концерт зі скрипкою соло.

А зображено на афіші мою сестру.

Там, на папері, моя Кларі сидить, тримаючи свою скрипку.

9 Пробач мені. Пробач мені (з англ.).

Розділ 8

Через вікно

Ми сходимо з потяга в Кошице. Наше рідне місто більше не в складі Угорщини. Воно знову є частиною Чехословаччини. Ми мружимося від червневого сонця. Ми не маємо грошей на таксі, не маємо грошей узагалі, не маємо гадки, чи наша стара сімейна квартира зайнята, не маємо уявлення, як жити. Проте ми вдома. Готові шукати Клару. Клару, яка виступала з концертом в Празі лише тиждень тому. Клару, яка десь є жива.

Ми прямуємо через Міський парк до центру міста. Люди сидять за столиками на вулиці, на лавках. Діти гуртуються коло фонтанів. Ось годинник, де ми спостерігали хлопців, які стояли під ним та чекали на Маґду. Ось балкон татової крамниці, на рейлінгу виблискують золоті медалі. Він тут! Я настільки певна цього, що навіть відчуваю запах його тютюну, дотик його вусів на щоці. Але вікна крамниці темні. Ми прямуємо до нашої квартири в Кошице на вулиці Лайоша, 6. І раптом на тротуарі поруч із тим місцем, де стояла вантажівка, що відвезла нас до цегельної фабрики, стається диво. Виходячи з парадних дверей, матеріалізується Клара. Її волосся сплетене та зібране, як у мами. Вона тримає скрипку. Коли вона бачить мене, то впускає футляр зі скрипкою на тротуар і біжить назустріч. Вона скиглить.

— Діцуко, Діцуко! — плаче вона. Підіймає мене на руки й колише, наче немовля.

— Не обіймай нас! — скрикує Маґда. — Ми всі у вошах та клопах!

Гадаю, вона має на увазі: «Люба сестро, нам лячно. Не допускай, аби те, що ми бачили, зашкодило тобі. Не роби гірше. Не питай нас, що трапилося. Не перетворюйся на повітря».

Клара трясе мене й трясе. «Це ж моя маленька!» — кричить вона незнайомим перехожим. Від цієї миті вона стає мені мамою. Вона прочитала на наших обличчях, що це місце тепер порожнє і хтось має його зайняти.

Ми не бачили її щонайменше півтора року. Вона саме йде на радіостанцію грати концерт. Ми відчайдушно не хочемо випускати її ні з рук, ні з поля зору.

— Залишайся, залишайся, — благаємо ми. Але вона вже спізнюється.

— Якщо я не граю — ми не їмо, — каже вона. — Хутчіш, заходьте зі мною.

Може, це й на щастя, що нема часу на балачки. Ми б не знали, з чого почати. Мабуть, також на щастя те, що Клара бачить нас такими фізично зруйнованими, хоч це для неї потрясіння. Клара може зробити дещо суттєве, аби виразити свою любов та втіху, спрямувати нас до видужання. Відпочинку для цього замало. Ймовірно, ми так ніколи й не оговтаємося. Але є дещо, що вона може вдіяти негайно. Вона заводить нас та знімає з нас брудний одяг. Допомагає випростатися на білих простирадлах на ліжку, де раніше спали наші батьки. Вона втирає каламін-лосьйон у нашу вкриту висипами шкіру. Від лосьйону все свербить, і з наших тіл свербіж перебігає на неї, її шкіра палає, вона насилу грає свій концерт. Наше возз’єднання набуває фізичності.

Щонайменше тиждень ми з Маґдою проводимо у ліжку, голі, натерті каламіном. Клара ні про що не запитує. Не питає, де наші тато й мама. Вона говорить сама, аби ми могли мовчати. Вона говорить сама, аби їй не довелося слухати. Все, що вона каже, звучить наче диво. Та це і є диво. Ось ми всі разом. Ми щасливиці. Лише кілька родин возз’єдналися, як ми. Наших тітку та дядька — маминих рідних брата і сестру — скинули з мосту й втопили в Дунаї. Клара розповідає без емоцій, сухі факти. Коли в Угорщині зганяли