Читати книгу - "Лице ненависті"

Семен Кац підійшов збоку й боязко, не схоже на себе, про* тягнув:

Марто, ви не знаєте, де Марія?

І ти тут?! — повільно повернулася охоронниця покійних. Мені в житті лишилась одна Марія, наша заступниця, матір божа, і вона вас покарає! І тебе, жидівська мордо, хоч ти й не нашої віри, і тебе, хоч ти, певно, ні в що не віриш!

Марта вказала перстом спершу на мого супутника, а тоді на мене. Володя відсунувся подалі від нас, зате решта п’ятеро припинили вереск і підійшли ближче.

Сьомо,— сказав один з них.— Піди до синагоги, там є ще мегафончик...

Сьогодні добре платять? — спитав Кац.

— А ти не знаєш? — здивувався чоловік з мегафоном,— Як завжди...

Он хто йому платить! — закричала раптом Марта й вказа­ла просто мені в груди.— Он хто платить йому і утримує всіх американських зрадників!..

Підійшов полісмен. Нічого не кажучи, він постукав палицею Марті по ліктю й вказав палицею ж на ріг — кричати вільно було лише там. Марта змовкла і якось розгублено озирнулася. На території, офіційно вигородженій для того, щоб там ходити й кричати в бік нашого представництва, стояли, притиснувшись одна до одної, дві жінки. Вони не хотіли нічого вимагати дуетом, навіть та, в червоній хустині, яка починала.

Сьомо, підеш з нами? Ще годину попрацюємо, і все...

Марта узяла Володю за руку й повільно рушила з ним у бік

сімдесятих вулиць.

Так ти йдеш, Семене? — знову спитав у Каца його знайомий.

Чому вона з вами? — питанням відповів Кац.— Вона ж мене називала по-всякому, бо я єврей...

Не знаю. Українці, ті, з Другої авеню, націоналісти, сказали, що вона за нас і пришлють людей кричати, а прислали тільки її з хлопчиком. І хлопчик сказав, що не кричатиме- А ти, Семене, будеш чи ні? Я ж кажу, що лише година і...

Мені треба молоко розвозити, йому теж,— вказав Кац на мене.

Як хочете,— сказав чоловік з мегафончиком і пішов назад. Полісмен, який стояв біля нас, покручуючи палицю на шнурку, прикріпленому до зап’ястя, неквапом рушив до стіни будинку напроти. Жінка в червоній хустині звела руку вгору й заверещала; нічого, ще година, і все — їм платитимуть тільки за годину,

Отак,— мовив Семен Кац.— Ви гадаєте, можна в такому настрої розвозити молоко? Воно ж скисне...

Що з Марією? — спитав я.

Ет! — змахнув рукою мій супутник.—Марія живе у ме­не вдома. Це я хотів перевірити її сестру.

ЛИСТ (10)

Мила моя, пригадуєш, я писав тобі про хлопчика, якого тут затримують всупереч волі його матері, всупереч тому, що він неповнолітній. В статтях, які з’являлися з цього приводу в нью-йоркській пресі, тиснуть на той факт, що тітка подарувала племінникові велосипед. І джинси. Комплекс суто матеріальної прив’язки людини до нового місця для них цілком традиційний та зрозумілий. Для багатьох безсумнівно, що людина має любити край, де їй дарують джинси з велосипедом...

Можливо, все це так. Але мені завжди важко звикається до будь-якого насильства, а тут явно грають долею матері і тим, що станеться з її сином, не надто замислюючись над такою дрібницею, як людська доля. І все ж таки в нас у представництві мені твердо веліли не лізти в цю справу, щоб не дратувати тутешніх гусей. Але виникнувши поряд зі мною і втягуючи в свої кола нових та нових людей, справа ця далі пульсує, знрву й знову дотикаючись мені до душі.

Кет (я про неї писав тобі) на моє прохання зв’язала консульський відділ нашого посольства з одним із адвокатів, який представляє громадську організацію «Права для всіх». Адвокат цей, Гері Кренстон, подав апеляцію до суду штату, і йому пообіцяли розглянути справу не відкладаючи. А справа ця — про хлопчика з велосипедом, назвемо її так,— далі й далі котиться від сфер, де панують нормальні людські взаємини, закони й логіка. Все це й справді схоже на людину з велосипедом; вона може лише їхати, бо не можна спинятися, перебуваючи у велосипедному сідлі. От вони й їдуть...Та ненависть, про яку я писав і розповідав тобі, трагічно відчутна в більшості подробиць життя. В тому, як нашому вченому відмовляють у дозволі на відвідини тутешнього містечка, куди його запросили для виступу; в тому, що нині розірвано всі угоди про гастролі радянських ансамблів у Америці; в тому, що граються долею хлопчика, відірваного від дому. Все це одне до одного, одне до одного...

Ми часто фантазуємо про те, як добре було б, якби всі люди й народи на світі перебували в мирі й злагоді. Та коли я сьогодні бачу, з якою старанністю нацьковують американців на нас, як переконують один з найпрацелюбніших народів планети, що Радянський Союз от-от нападе на них і позабирає всі збудовані ними ферми, заводи, міста, літаки й автомобілі,— не можна не зауважити, як ця ненависть перероджує людей всередині країни. їм вказують: там, за океаном, винуватці ваших нещасть, це радянці вкрали ваші секрети, з’їли ваш хліб, а тепер ще й хочуть напасти! Коли з нас намагаються спорудити громовідвід, який дозволить американському урядові валити на нас все, пояснювати нашими інтригами усі власні провали, блискавки все одно б’ють — і не обов’язково по нас, як бажав би того Рейган чи хтось там іще.

У Нью-Йорку безробіття колосальне: близько мільйона людей тут не мають до чого докласти власні вміння й силу. І, здавалося б, незалежно від цього, але паралельно до цього головною причиною смерті чоловіків у віці 15—44 років стали не автомобільні катастрофи, не інфаркти, не рак, а вбивства. Нині в США когось убивають кожні двадцять три хвилини; це їхня власна, широко знана статистика. Що іще важливо (далі я дослівно процитую «Санді таймс», лондонську газету, де недавно прочитав статтю на цю тему): «І в сільських районах штатів Міссурі, Канзас, Іллінойс чи Айова убивства стали звичайним явищем. Мірою того, як розгортається ця різанина, криміналістів більше непокоїть збільшення числа убивств, жертвами яких стають зовсім не знайомі злочинцям особи, В минулому найчастіше вбивали знайомі люди — родичі, приятелі, друзі, ділові партнери,—позбавляли один одного життя через гнів чи ревнощі. Нині ж у містах Америки завелася нечисленна, але неймовірна небезпечна категорія дуже жорстоких, повністю позбавлених докорів сумління вуличних злочинців».

Люди тут розлютилися. Сьогоднішній урок Америки дуже повчальний — у цій повчальності бачу я сенс оповіді про нього, якщо цю