Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (21.10)

Я стояла біля свого шкільного рюкзака, ніби він міг захистити мене від хвилі емоцій, яка вже підступала до горла. Учні потроху розходилися, а Денис усе ще стояв навпроти, опершись на стінку, і не зводив із мене погляду.

Анжела тихо шепнула:

— Іди. Він дивиться на тебе так, ніби хоче сказати щось важливе. Якщо що — кричи, я поруч. Ну або штовхни його в живіт, як тоді на фізрі.

Я хмикнула й кивнула. Повільно підійшла до Дениса.

— Привіт, — сказала я першою. Голос був трохи тремтячий.

— Привіт… — він прокашлявся. — Я... радий, що ти вже тут. В школі. В безпеці.

— Дякую, — відповіла я тихо. — Це... багато значить.

Ми замовкли. Було чутно, як десь поруч у їдальні гримнули підноси. Я подивилась йому просто в очі.

— Я бачила, як ти шукав мене. Ти… зробив більше, ніж будь-хто.

— Бо ти важлива для мене, — прошепотів він. — Дуже. Я думав, зійду з глузду, коли не знав, де ти. І... я винен у всьому. Якби не я, вона б тебе не…

— Денис, — перебила я. — Це не твоя провина. Це Христина зробила свій вибір. Ти не міг це зупинити.

Він зробив крок ближче. Тепер між нами залишалось кілька сантиметрів. Я відчула запах його парфуму — такий знайомий і такий безпечний.

— Я не знаю, чи ми колись зможемо повернути все, що було… Але я хочу спробувати. Якщо ти дозволиш. Якщо ти ще можеш мені довіряти, — його голос трохи зламався.

Я мовчала кілька секунд. Довгі, майже вічні. Потім зробила крок вперед і притулилась до його грудей. Його обійми обережно зімкнулися навколо мене.

— Дурний ти, Денисе, — прошепотіла я. — Я вже давно тебе пробачила. Просто ще не встигла сказати.

Він посміхнувся й поцілував мене в маківку. Це був не той пристрасний поцілунок, що раніше. Це був спокійний, теплий, потрібний поцілунок. Як вдих після довгого занурення.

Я ще не знала, що буде завтра. Але зараз — мені було добре. Тут. У його обіймах. Серед стін, що пам’ятали наші сварки, наші поцілунки і… наше повернення.