Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (22.10)

Сьогодні зранку я прокинулася з відчуттям, ніби щось змінилось. Ні, не світ навколо. Я. Я стала іншою. Сильнішою. Але водночас — вразливішою. Бо тепер у мене знову з’явилося щось, що я можу втратити.

Школа зустріла мене звичними обличчями. Хтось зиркав на мене з цікавістю, хтось зі співчуттям, а дехто просто усміхався — і цього було достатньо.

— Королева повернулась, — заявила Анжела, зустрічаючи мене біля шафки. — І, здається, її охоронець уже на підході, — кивнула за мою спину.

Я озирнулась — Денис ішов коридором, тримаючи в руках два какао в стаканчиках.

— Для пані, — урочисто простягнув мені один. — І для мене. Щоб не впасти з ніг на алгебрі.

— Спасибі, охоронцю, — вдавано серйозно відповіла я.

Ми йшли разом до класу. Уперше за довгий час — спокійно, поруч, не ховаючись від власних почуттів. У класі всі трохи напружились, коли ми увійшли разом, але я не звертала уваги.

Уроки минули швидко. Занадто швидко. Ми з Денисом сиділи поруч — і я ловила себе на думці, що можу просто слухати його дихання й відчувати себе в безпеці.

На перерві він витягнув з кишені маленький ланцюжок із підвіскою у формі серця.

— Це... просто дрібниця, — зніяковіло сказав він. — Я купив його ще давно. Але... не було моменту, щоб подарувати.

Я взяла підвіску в долоню. Маленька, срібляста. Але чомусь така важлива.

— Тепер є, — відповіла я і одягла її на шию.

У кінці дня ми з Анжелою стояли біля шкільного двору.

— То що, Віка? Тепер буде хепі енд?

Я усміхнулась.

— Я не знаю. Але я точно знаю, що це — новий початок.

---

22.10 (вечір)

Коли я повернулась додому, мене зустріла мама з тарілкою супу і тривожним, але теплим поглядом.

— Як пройшов день?

— Наче я знову ожила, — чесно відповіла я.

Мама обійняла мене. Тепер вона мене майже не відпускає з обіймів — і я це розумію. Вона пережила майже такий самий жах, як і я.

Після вечері я довго лежала в кімнаті, крутила ту підвіску на шиї й не могла перестати думати про Дениса. Про те, як він дивився на мене сьогодні, як турботливо подав какао, як хвилювався, коли я кашлянула. Про те, як він мене знайшов. Як врятував.

Якщо чесно, я трохи боюсь бути щасливою. Бо щоразу, коли щастя приходить — здається, що зараз усе зламається. Але сьогодні я дозволю собі хоча б трошки повірити, що все буде добре. Бо є він. І є я. І ми обидвоє живі.

Перед сном прийшло повідомлення:

> Денис: "Сьогоднішній день був одним із найкращих у моєму житті. Спи солодко, принцесо. Завтра — новий день. І я хочу прожити його з тобою."

Я усміхнулась і відповіла:

> "Спи добре, мій герой. Я теж чекаю завтра."