Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (21.10)

Я стояла перед школою і боялася дихати. Наче вперше. Наче не я ходила цими коридорами ще пару тижнів тому. Зараз все здавалося… іншим. Чужим. І я — ніби гість у власному житті.

Двері відчинились самі, і мене одразу накрила знайома шкільна какофонія — дзвінки, тупіт, хтось кричить "АНЖЕЛА, ТВОЯ КИШЕНЯ ГОРИТЬ", хтось жує бутерброд прямо на ходу.

— ВІКА!!!

Мене збили з ніг обійми, від яких хруснула спина. Це була вона — моя шалена, улюблена, гіперактивна Анжела. Вона стисла мене так сильно, що, здається, у мене аж ребра знову зрослися.

— Ти справжня? Це не галюцинація? Бо я вже думала, що почну цілувати Дениса, аби привернути твою увагу з того підвалу!

Я розсміялась. Вперше по-справжньому. Голосно. До сліз.

— Ти дурна, — прошепотіла я, стискаючи її так само міцно.

— Але твоя, — гордо відповіла вона. — До речі, вся школа вже знає. І про підвал, і про Христину, і про те, як Денис тебе врятував. Ти тут як легенда. Як Герміона, тільки з реальною травмою.

Я усміхнулась, хоча всередині ще тривожилося щось ніжне й вразливе. Але поруч із нею, з її язиком без гальм і серцем на повну гучність — ставало легше.

Я зробила глибокий вдих, стисла долоню Анжели, і ми пішли вперед.

Ми з Анжелою йшли коридором, і з кожним кроком мені ставало ніяково — майже всі погляди були на мені. Деякі з жалістю, інші з подивом, хтось просто ховав очі. Влад із Арсеном навіть припинили жувати свою стандартну шаурму. Арсен прошепотів щось Владу, і той тільки хмикнув.

— Вікуся, якщо ще один придурок скаже “співчуваю”, я візьму твій пенал і зажену його йому в вухо, — прошипіла Анжела.

— Якщо чесно, я б подивилась, як ти це зробиш, — посміхнулась я.

У класі було тихо, як перед бурею. Я зайшла — і всі завмерли. Навіть Іра з останньої парти перестала стукати манікюром по парті. Денис підняв голову й трохи всміхнувся, але не підійшов. Він давав мені простір. І це було правильно. Поки що.

Я сіла на своє місце. Парта, на якій ще недавно було написано "Віка + ЛОХ", тепер була чиста. Хтось змив. Чи Денис. Чи Анжела. Чи весь клас вирішив, що більше не смішно. І це було теж… по-іншому.

На хімії вчителька раптом сказала:

— Вікторіє, раді бачити тебе знову. Ти сильна.

Мені стало тепло. Мені стало… затишно. Вперше за довгий час.

Під кінець уроків до мене підбіг Влад.

— Слухай, Віка… Я це… Ти… Якщо шо, то... — він нервово почесав потилицю, — …якщо тобі треба буде, ну, типу, допомога, чи там помста, чи ще щось — скажи. Я з Арсеном завжди готові. Ми як ото… охоронці. Тільки тупі.

Я розсміялась. Він почервонів і швидко пішов. Але було приємно. Дуже.

Коли ми з Анжелою вийшли з класу, Денис уже стояв у коридорі. Він просто дивився на мене. Без слів. Але в тому погляді було все. І біль. І радість. І надія.

Я ще не була готова сказати йому все. Але, здається, я вже була готова просто підійти ближче.