Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (20.10)

Мене посадили в інвалідне крісло. Лікар сказав, що я ще слабка, і довгі стояння в суді — не для мене. Але я мусила бути там. Побачити її. Почути вирок. Переконатися, що це не страшний сон.

Христина сиділа за столом під вартою. Її колись ідеальне волосся було скуйовджене, обличчя — без мейкапу, злісне і змарніле. Вона не плакала. Лише злісно дивилася на всіх, а коли зустрілась зі мною поглядом — очі її спалахнули.

Вона навіть не заперечувала. Її адвокат щось там пробував вигородити, казав, що вона була "емоційно нестабільна", "ревнива", "не контролювала себе". Але прокурор був різкий. І правда була на нашому боці. Показання викрадача, докази від детективів, записи з камер, мої свідчення — все склалося в одну картину.

Суд виніс вирок: 3 роки умовно з обов’язковою психіатричною реабілітацією, заборона підходити до мене ближче ніж на 200 метрів.

Це не була тюрма. Але це був кінець. Вона більше не зможе зіпсувати мені життя.

Після суду Денис вивіз мене додому. Ми їхали мовчки. Я дивилася у вікно, впізнаючи знайомі будинки, дерева, вивіски. Все знову було моїм. Моїм і спокійним.

Коли ми приїхали, мама вже чекала. Її очі — червоні, але щасливі. Вона обійняла мене так сильно, як тільки могла.

У кімнаті було так, як я залишила її. Книга на столику. Листок з нарисом серця. Фотографія бабусі. Я торкнулася подушки, вдихнула знайомий запах і розплакалась. Вперше — не від страху, не від болю, а від того, що я вдома.

А Денис просто сидів поруч. І не відпускав моєї руки.