Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (16.10)

Очі відкрились раптово — ніби хтось крикнув десь глибоко в мені. Під стелею — лампа, біла, холодна. Все довкола — тихо. Надто тихо. Навіть серце ніби билося через подушку. Я була слабка… і трохи не своя.

Двері прочинилися, і в палату зайшов Денис. Знову в тій самій чорній футболці, втомлений, з колами під очима, але з м’якою усмішкою, коли побачив, що я не сплю.

— Привіт, — прошепотіла я, ледве чутно. — Я… де я?

— Ти забула цю ніч? У лікарні. Тебе знайшли. Я знайшов тебе, Віко.

Він сів на край ліжка, взяв мене за руку. Його пальці були теплі, але в очах — нестерпний сум. І щось ще. Внутрішня боротьба.

— Що?.. Хто це зробив?.. — спитала я, але ледве вимовила.

Він не одразу відповів. Просто мовчав, тримаючи мою долоню.

— Це була Христина, — нарешті прошепотів він. — Вона найняла когось, щоб тебе викрали.

Я не одразу зрозуміла. Мене ніби вдарило в груди. Серце закалатало.

— Що?

— Вона… вона хотіла, щоб ми не були разом. Я не знав, що вона здатна на таке. Коли я дізнався, уже було пізно…

Й тут я почала згадувати, Христина приходила в підвал тоді! Від стресу, голоду, холоду я трохи забула, що сталося в підвалі. Але я згадала Христину... яка з усмішкою дивилася на мене бо я виглядала слабкою.

Моє тіло здригнулося. Навіть лежачи, я відчула, як мене накриває хвиля люті, болю, страху. Я заплющила очі. Хотілося кричати — але не було сил.

— Вона зараз під вартою, — додав він тихо. — Її судитимуть. Я обіцяю… вона більше ніколи не наблизиться до тебе.

Я подивилася на нього. І в цих очах, попри все, знайшла щось, що тримало мене живою. Надію. Захист. Любов.

— Ти врятував мене, — прошепотіла я.

Він схилився до мене ближче.

— І я зробив би це знову. Завжди.