Читати книгу - "Як течія річки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– І це тебе засмучує?
– Це створює враження, що я ні на що не потрібна.
– Я теж відчуваю те саме. Коли налетить новий вітер, я полечу на південь і там перетворюся на дощ. Моя доля така.
Дюна трохи завагалася, а потім сказала:
– А ти знаєш, що тут, у пустелі, ми називаємо дощ дарунком Раю?
– Я не знала, що можу перетворитися на щось таке важливе, – сказала хмара з гордістю.
– Я чула легенди, що їх розповідали старі дюни. Вони кажуть, що після дощу нас накривають трави та квіти. Але я ніколи цього не бачила, бо в пустелі дощ падає дуже рідко.
Хмара трохи завагалася. Але потім подарувала дюні свою широку усмішку.
– Якщо хочеш, я можу накрити тебе дощем. Хоч я тільки щойно прилетіла, ти мені дуже сподобалася, і я хотіла б залишитися тут навіки.
– Коли я побачила тебе перший раз у небі, я також закохалася в тебе, – сказала дюна. – Але якщо ти перетвориш своє чудове біле волосся на дощ, ти помреш.
– Любов ніколи не помирає, – сказала хмара. – Вона перетворюється. І я хочу показати тобі Рай.
І стала пестити дюну маленькими краплями; так вони були поєднані протягом тривалого часу, аж поки в небі з’явилася райдуга.
Наступного дня маленька дюна вкрилася квітами. Інші хмари, які летіли до Африки, думали, що тут утворюється частина лісу, який вони шукали, й також проливалися над нею дощем. Через двадцять років дюна перетворилася на оазу, яка дарувала подорожнім затінок своїх дерев.
А все це сталося тому, що одного дня закохана хмара не побоялася віддати своє життя за Любов.
Енергійна Норма
У Мадриді живе Норма, дуже оригінальна бразилійка. Іспанці називають її «невтомна бабуся». Їй уже понад шістдесят років, а вона працює відразу в кількох місцях і завжди вигадує всілякі акції, свята, концерти.
Одного разу о четвертій годині ранку, коли я вже падав із ніг від перевтоми, я запитав Норму, звідки вона бере стільки енергії.
– Я маю магічний календар. Якщо хочеш, я тобі його покажу.
Наступного дня я прийшов до неї. Вона показала мені давній відривний календар, весь покреслений кривульками.
– Сьогодні той день, коли було винайдено вакцину проти поліомеліту, – сказала вона. – Треба його відзначити, бо життя чудове.
Норма записувала на кожен день року якусь приємну подію, що сталася в цю дату. І їй життя завжди давало причину для радості.
21 червня 2003 року, Йорданія, Мертве море
За столом сиділи в ряд король і королева Йорданії, державний секретар Сполучених Штатів Америки Колін Пауел, представник Ліги арабських держав, міністр закордонних справ Ізраїлю, президент Німеччини, президент Афганістану Гамід Карзай та інші важливі особи, залучені до процесів війни та миру, які вони розглядали. Хоч температура була близькою до сорока градусів Цельсія, лагідний вітерець долітав із пустелі, піаніст грав сонати, небо було ясне, смолоскипи освітлювали сад. На протилежному березі Мертвого моря ми могли бачити Ізраїль і вогні Єрусалима на обрії. Усе тут, здавалося, перебувало в гармонії й мирі – і зненацька я зрозумів, що ця мить, замість бути відхиленням від реальності, насправді була мрією всіх нас. Хоч мої думки стали більш песимістичними протягом останніх місяців, але якщо люди досі готові розмовляти, то не все втрачено. Згодом королева Ранія пояснила, що обране місце зустрічі символічне: долина Мертвого моря – найнижче місце на суходолі (401 метр від рівня світового океану). Щоб опуститися ще нижче, нам би довелося пірнути в Мертве море, але вода в ньому така солона, що нас би негайно виштовхало на поверхню. І те саме відбувається з болючим процесом миру на Близькому Сході: не можна добутися глибше, ніж тепер. Якби в той день я дивився телебачення, то довідався б про загибель ізраїльського поселенця та палестинського юнака. Але я перебував на тій вечері з дивним відчуттям, що тиша тієї ночі може поширитися на весь регіон, люди стануть розмовляти, як вони розмовляли в ту мить, утопія можлива, адже люди не можуть опуститися ще глибше.
Якщо одного дня вам пощастить відвідати Близький Схід, не забудьте побувати в Йорданії (країні чудовій, гостинній), поїхати на Мертве море, побачити Ізраїль на протилежному березі: ви зрозумієте тоді, що мир необхідний і можливий. Наводжу текст який я тоді написав і прочитав під музику геніального єврейського скрипаля Іврі Ґітліса:
Мир не обов’язково має бути протилежністю війні.
Ми можемо мати мир у серці навіть у найжорстокіших битвах, коли ми воюємо за наші мрії. Коли всі наші друзі уже втратили надію, мир справедливої битви допомагає нам просуватися вперед.
Мати, яка годує свою дитину, зберігає мир у своїх очах, хоч її руки тремтять, дипломатія зазнала краху, бомби падають, солдати гинуть.
Лучник, який натягує свій лук, зберігає мир у своїй свідомості, хоч його м’язи напружуються від фізичного зусилля.
Проте для Воїнів Світла мир – не протилежність війни, бо вони спроможні:
• визначати, що є перебіжним, а що є тривалим. Вони можуть воювати за свої мрії та своє виживання, але шанують тривалі культурні й релігійні зв’язки;
• знати, що їхні супротивники не обов’язково є їхніми ворогами;
• усвідомлювати, що їхні дії вплинуть на п’ять майбутніх поколінь, і їхні діти та онуки дістануть вигоду (або страждатимуть) від їхніх наслідків;
• пам’ятати про те, що сказано в «І-Цзин» («Книга перемін»): наполегливість корисна. Але не слід плутати наполегливість із упертістю: битви, які тривають довше, ніж потрібно, зрештою руйнують ентузіазм, необхідний для відбудови.
Для Воїна Світла не існують абстракції; кожна нагода трансформувати себе, є нагодою трансформувати світ.
Для Воїна Світла не існує песимізму. Він веслуватиме проти течії, якщо буде треба. Щоб коли він стане старий і стомлений, він міг сказати онукам, що жив на цьому світі, аби краще зрозуміти свого сусіда, а не осудити свого брата.
У порту Сан-Дієго, штат Каліфорнія
Я розмовляв із жінкою, що належала до «Традиції Місяця» – жіночої школи, де навчали жити в гармонії з природою.
– Ти хочеш доторкнутися до чайки? – запитала вона, дивлячись на птахів, які сиділи на краю пірса.
– Звичайно, я хочу. Я намагався кілька разів, але щоразу, коли я наближався, вони летіли геть.
– Спробуй відчути любов до чайки. Потім бризни цією любов’ю, як променем світла, що має доторкнутися до грудей чайки, й спокійно наближайся до неї.
Я зробив те, що вона порадила. Двічі в мене нічого не вийшло, але на третій раз, коли мені здалося, що я ввійшов у
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як течія річки», після закриття браузера.