Читати книгу - "Азазель"

Що ж робити? Він тут відсиджується, а стільки достойних людей під смертю ходять! Особливо жаль було Фандоріну невідомого петербурзького генерала. Мабуть, шанована людина, і немолода, заслужена, діти малі… А схоже, що карбонарії ці щомісяця свої злочинні реляції висилають. Тому-то по всій Європі що не день кров ллється! А нитки не куди-небудь, до Пітера ведуть. І згадались Ерасту Петровичу слова, сказані якось шефом: «Тут долю Росії на карту поставлено». Ех, Іване Францовичу, ех, пане статський раднику, не тільки Росії — всього цивілізованого світу.

Сповістити письмоводителя Пижова. Таємно, щоб посольський зрадник не рознюхав. Але як? Адже зрадником виявитися може хто завгодно, та й небезпечно Фандоріну біля посольства з'являтися, хоча б і рудим французом у художницькій блузі… Доведеться відважитися на ризик. Послати міською поштою на ім'я губернського секретаря Пижова й приписати «у власні руки». Нічого зайвого — тільки свою адресу та уклін од Івана Францовича. Розумна людина, сама все зрозуміє. А міська пошта тут, кажуть, листа адресату мало не за дві години доставляє…

Так і вчинив Фандоріи і ось тепер, увечері, чекав — чи не пролунає обережний стук у двері. Стуку не було. Все сталося зовсім інакше.

Пізно ввечері, вже запівніч, сидів Ераст Петрович у обідраному кріслі, де було сховано синій портфель, і куняв. На столі майже догоріла свічка, у кутках кімнати погустішали недобрі сутінки, за вікном погримувала недалека вже гроза. У повітрі було тоскно й душно, ніби хтось громіздкий, невидимий сів на груди й не дає вдихнути. Фандорін погойдувався десь на невизначеній грані між явою і сном. Важливі, ділові думки раптом в'язли в якій-небудь нісенітниці, й тоді молодик, похопившись, тряс головою, щоб не втягло у сонний вир.

Під час одного з таких просвітлень сталося дивне. Спершу пролунав незрозумілий тонкий писк. Потім, не вірячи власним очам, Ераст Петрович побачив, як ключ, що стримів у замковій щілині, почав сам по собі обертатися. Двері, огидненько скрипнувши, поповзли стулкою всередину, й на порозі виникло химерне видіння: маленький миршавий добродій невизначеного віку з голеним, круглим личком і вузькими, у промінцях дрібних зморщок очима.

Фандорін, смикнувшись, схопив зі столу дерінжера, а видіння, солодко посміхнувшись і задоволено кивнувши, проворкотіло надзвичайно приємним, медовим тенорком:

— Ну ось і я, любий отроче. Порфирій Мартинів син Пижов, Господній раб і губернський секретар. Прилетів на перший помах. Як вітр на поклик Еола.

— Як ви відчинили двері? — злякано прошепотів Ераст Петрович. — Адже я пам'ятаю, що замикав на два оберти.

— А ось, магнітна відмичка, — охоче пояснив довгожданий гість і показав якийсь довгастий брусок, який тут же зник у його кишені. — Щонайзручніша штучка. Позичив у одного татя з місцевих. За родом занять доводиться входити в стосунки з жахливими суб'єктами, мешканцями самого дна суспільства. Найцілковитіші мізераблі, запевняю вас. Панові Юго такі й не снилися. А втім, теж душі людські, й до них можна підхідець відшукати. Я їх, недолюдків, навіть люблю й почасти колекціоную. Сказано в поета: всяк розважається як може, та всіх стриножить смерть одна. Або, як говорить німчура, йєдес тірхен хат зайн плезірхен — кожній скотинці свої гостинці.

Як видно, дивний чоловічок мав здатність без найменших утруднень плескати язиком на будь-яку тему, та його чіпкі очиці часу не гаяли марно — ґрунтовно обстежили й самого Ераста Петровича, і всю його вбогу комірчину.

— Я — Ераст Петрович Фандорін. Од пана Бридлінга. У надзвичайно важливій справі, — сказав молодик, хоча перше й друге було вказано в листі, а про третє Пижов без сумніву здогадався й сам. — Тільки от він мені пароля не дав. Забув, мабуть.

— І не треба ніякого пароля. Дурниця й дитячі забави. Що ж, росіянин росіянина не розпізнає? Та мені досить ув оченята ваші ясні подивитися (Порфирій Мартинович присунувся впритул), і я бачу все, як на долоні. Юнак чистий, сміливий, благородних устремлінь і патріот вітчизни. Аякже, у нас в установі інших не тримають.

Фандорін нахнюпився — йому здалося, що губернський секретар блазнює, тримає його за нетяму. Тому свою історію Ераст Петрович виклав стисло й сухо, без емоцій. Тут з'ясувалося, що Порфирій Мартинович уміє не лише базікати, але й уважно слухати — щодо цього в нього був просто талант. Пижов присів на ліжко, ручки склав на животі, очі, й без того в щілинку, зовсім заплющив, і його ніби не стало. Тобто він у буквальному розумінні перетворився на слух. Жодного разу не перебив Пижов мовця, жодного разу не поворушився. Одначе, раз по раз, у ключові моменти розповіді, виблискувало з-під заплющених повік гострою іскоркою.

Своєю гіпотезою стосовно листів Ераст Петрович ділитися не захотів — приберіг для Бриллінга, а наостанку сказав:

— І ось, Порфирію Мартиновичу, перед вами втікач і мимовільний убивця. Мені треба терміново переправитися на континент. До Москви мені треба, до Івана Францовича.

Пижов поплямкав губами, почекав, чи не буде сказано ще чого-небудь, потім тихенько запитав:

— А портфельчик? Чи не переправити з дипломатичною? Так воно розважніше вийде. А то чого доброго… Панове, по всьому видко, серйозні, вони ж вас і в Європі шукати будуть. Через проточку я вас, ангеле мій, звичайно, переправлю — справа дріб'язкова. Якщо не погребуєте вутлим рибальським човном, завтра ж попливете собі з Богом. Ловлячи під парус вітр ревучий.

Що в нього усе «вітр» та «вітр», сердито подумав Ераст Петрович, якому, правду сказати, страшенно не хотілося розлучатись із портфелем, добутим такою дорогою ціною. А Порфирій Мартинович, ніби й не помітивши вагань співбесідника, продовжив:

— Я не в свої справи не лізу. Бо скромний і недопитливий. Однак бачу, що багато чого ви мені недоговорюєте. І вірно, персиковий мій, слово — срібло, мовчання — золото. Бриллінг Іван Францович — птиця високого польоту. Можна сказати, орел прегордий між дроздами, абикому важливої справи не довірить. То як же?

— В якому розумінні?

— Стосовно портфельчика? Я б його з усіх боків сургучем обляпав, дав би кур'єру тямущішому, вмить би до Москви долетів, як на троєчці з бубонцями. А вже я б і телеграмку шифровану відбив — стрічайте, мовляв, владик небесних дар безцінний.

Бачить Бог, не почестей прагнув Ераст Петрович, не ордена й навіть не слави. Віддав би він Пижову портфель заради