Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Рада приймала рішення про підвищення розрядів робітникам, встановлювала їм надбавки за вислугу років, заслуховувала порушників трудової дисципліни, організувала виробниче навчання для молодих робітників, боролася з розкраданням заводського майна[227].
Аналогічну діяльність розгорнула робітнича рада Дрогобицького солезаводу. Між цими радами було налагоджено тісні зв’язки і взаємопідтримку. Так, на спільному засіданні обох рад 8 грудня 1918 р. було вирішено підвищити заробітну плату робітникам на 200 відсотків.
Подібну вимогу (підвижки зарплати на 100 відсотків) висунув у лютому 1919 р. і з’їзд галицьких залізничників у Станиславові[228].
Активісти рад, соціал-демократи і комуністи тісно співпрацювали з легальним Селянсько-робітничим союзом (СРС), що виник у грудні 1918 р. у Станиславові. Його керівниками були робітник Дмитро Дем’янчук, музикознавець і журналіст Володимир Гадзинський (1888–1932), діяч профспілки залізничників Осип Устиянович. Органом союзу став часопис «Республіканець». А чи не найпомітнішою акцією СРС став уже згадуваний селянсько-робітничий з’їзд 30–31 березня 1919 р. за участю 1200 делегатів. Незважаючи на те, що його офіційними організаторами були представники легальних партій, делегати-комуністи і члени СРС виступили на ньому за «організацію робітників і селян у ради», переобрання уряду, а також за введення до складу Української Національної Ради 61 представника СРС, «конфіскацію усіх тих земель, котрі не обробляє власник своїми руками, конфіскацію усіх лісів на користь держави»[229].
Однак 4 квітня 1919 р. сесія Національної Ради відхилила вимогу з’їзду про кооптацію до парламенту представників Союзу, мотивуючи тим, що вони не обрані загальним голосуванням. Разом з тим Національна Рада пішла на задоволення ряду вимог легальної опозиції, проголосивши закон про земельну реформу, восьмигодинний робочий день, вибори до сейму. Виникнення СРС було реакцією народних мас, пробуджених до свідомого політичного життя національно-демократичною революцією, на пасивність соціальної політики галицьких політичних партій[230].
З ініціативи СРС і КПСГ 6 квітня у Більшівцях Рогатинського повіту відбувся повітовий робітничо-селянський з’їзд, на який прибуло 120 представників від 20 навколишніх сіл. У виступах делегатів засуджувалися дії «польських імперіалістів» і «власної буржуазії», звучав заклик до переобрання влади[231].
Кульмінаційним пунктом боротьби опозиції проти політики уряду ЗУНР стало Дрогобицьке повстання 14–15 квітня 1919 р., очолюване революційним комітетом, керівне ядро якого складали комуністи В. Коцко, Г. Михаць, І. Кушнір. Робітники та повсталі міліціонери захопили центр міста, зайняли вокзал, пошту, приміщення суду, тюрму. Увечері 14 квітня в Дрогобичі об’єднана робітничо-селянська рада була проголошена органом державної влади. До керівництва новоствореної ради ввійшли п’ять чоловік, у тому числі організатори ревкому В. Коцко і Г. Михаць. Від імені робітничо-селянської ради ревком у спеціальному наказі оголосив про перехід влади до рук пролетарів. Дрогобицька рада надіслала привітання Радянським урядам України і Угорщини, заявила про свою солідарність з ними у боротьбі проти міжнародної буржуазії.
15 квітня частини Галицької армії обеззброїли і заарештували 340 бунтарів, 82 особи постали перед польовим судом, 2 осіб засуджено до розстрілу[232]. На виїздпому урядовому засіданні за участю військового командування, яке відбулося 8—10 травня 1919 р. у Дрогобичі, були вказані такі причини «дрогобицьких подій»: по-перше, «місто не мало кілька місяців доброго та енергійного військового коменданта», по-друге, «брак дрібних грошей, якими потрібно було оплачувати зарплату робітників», по-третє, «тиф, не хватало продуктів із-за кражі байд дезертирів». У протоколі засідання Національної Ради записано, що спровокований «польськими емісарами» виступ робітників був спрямований «проти офіцерів та інтелігенції»[233]. Водночас дрогобицький бунт вписувався у геополітичні плани Москви щодо створення більшовицького містка до Угорщини і Баварії.
Відзначимо також, що в окремих частинах ГА в Стрию, Коломиї і Станиславові були створені ради солдатських депутатів. Вони намагалися усувати від командування військовими підрозділами не лише «ненависних» нижчих офіцерів, але й навіть начальників гарнізонів і комендантів міст (Коломия, Стрий), окремих представників місцевої влади, проводили антивоєнну агітаційно-пропагандистську роботу[234].
В деяких населених пунктах були створені селянські ради (Зборів, Збараж), революційні селянські комітети («Хлопський революційний комітет» у Тлумачі), ради робітничих і селянських депутатів (Богородчани, Станиславів). Батраки і безземельні селяни у Дрогобицькому, Калуському і Яворівському повітах не тільки вимагали відчуження без викупу поміщицьких земель, але й нерідко ділили їх самочинно між собою.
Уряд ЗУНР у цілому лояльно ставився до такої форми опозиції і фактично не противився її діяльності, лише коли відчув збройний удар у спину – перейшов у наступ, нейтралізувавши окремі виступи селян. Не поодинокими були і заворушення на соціальному ґрунті у військових підрозділах.
Політична й соціально-економічна ситуація в Галичині, відтягування з проведенням реформ, насамперед земельної, занепокоїла С. Петлюру. 25 квітня він надіслав із Здолбунова уряду ЗУНР телеграму, у якій зазначав: «Маю цілком певні повідомлення про неспокій у військах та серед населення на ґрунті незадоволення політикою Державного Секретаріату в соціальних питаннях і особливо земельних. Це може кінчитись катастрофою і розвитком більшовизму, тим більше, що вони вживають заходи до того… Прошу звернути на це увагу і вжити відповідних заходів, продиктованих державною мудрістю і передбаченням неминучих конфліктів у життю населення Західної України»[235].
Але виправити помилки уряду ЗУНР було вже ніколи. У травні—липні 1919 р. польські війська за сприяння Антанти повністю захопили територію Східної Галичини. Польський наступ підтримала Румунія, війська якої захопили Покуття[236].
Недипломатична дипломатія
Англійський прем’єр Ллойд Джордж, один із лідерів Антанти, наприкінці світової війни відкрито заявив: «Розпад Австро-Угорщини не входить в число наших воєнних цілей»[237]. А це означало, що «сепаратному» уряду ЗУНР буде важко отримати міжнародне визнання, а значить організувати власну дипломатичну службу, яка є атрибутом і засобом зовнішньої політики держави.
Уже 1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада розпочала розсилати телеграфні ноти про утворення Української держави. Це виявилося непростою справою, оскільки засоби зв’язку західних держав відмовилися вступати в будь-які контакти з керівниками
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.», після закриття браузера.