Читати книгу - "На скрижалях історії"

Головує професор Грушевський. Одкриваючи засідання, він передпосилає читанню Універсалу коротку промову:

„Нарід наш прагне миру й Українська Центральна Рада доложила всіх зусиль, щоб дати мир негайно. Але петроградське правительство, Совіт народних комісарів, насилає військо своє, червоногвардійців і більшевиків, на Україну, і веде з нами братовбивчу війну“» [43].

Сухим снопом палає Україна. Московські більшовики, як нашестя сарани, котяться її степами, змітаючи все на своєму шляху. Думали й гадали наші діди й прадіди, що страшніше диких татар на світі нічого не буває. Та де там... Виявилося, що та москальська орда, яка в монголо-татарської була в «шестірках», ще страшніша, як всякий холуй ставший паном!

16 січня 1918 року газета «Киевская мысль» повідомляє:

«В Черкассах.

13 января командуючий большевитскими частями Егоров прислал Черкасскому гарнизону ультиматум с требованием выдать оружие.

Требование единодушно отвергнуто. Настроение гарнизона таково, что большевики будут встречены с оружием в руках» [31].

4 лютого 1918 року в Дарниці під Києвом головнокомандуючий фронтом в Україні Муравйов видав наказ: «Нещадно знищувати всіх офіцерів, гайдамак, монархістів, усіх ворогів революції» [2, 153-154.]. А 6 лютого скомандував загальний наступ на Київ. Зупинити цю страшну навалу ординців малочисельна українська армія УНР була неспроможна.

25 січня 1918 року вночі урядовці УНР накивали п'ятами з Києва до Житомира, зоставивши армію напризволяще. М. Грушевський печалувався за спаленою бібліотекою, хоч пізніше на похованні героїв Крутів ректиме латиною: «Солодко вмирати за батьківщину». Симон Петлюра зберігав позитуру ображеної дружини. Військовий міністр Микола Порш покладався на самооборону. Павло Скоропадський пішов у відставку ще в грудні 1917 року.

Цього не знала армія оборонців Української Народної Республіки. Щоб отримати вказівки від керівництва Центральної Ради й узяти участь в обороні Києва, цієї ж ночі до столиці з Білої Церкви мчало крізь хурделицю авто командувача 1-го Українського корпусу Якова Гандзюка. З ним їхали начальник штабу генерал Яків Сафонов і керівник оперативного відділу полковник Олександр Гаєвський. За шість кілометрів від Києва їх усіх ґвалтом, зненацька захопила кулеметна застава більшовиків. А наступного дня, 26 січня 1918 року, після п'ятиденного масованого артобстрілу (до 15 тис. снарядів) до Києва вступила 10-тисячна російсько-більшовицька орда. При штурмі міста застосовувалися отруйні гази. Полонених допровадили до резиденції Михайла Муравйова. Колишній царський підполковник запропонував генералам і полковнику:

— Ви грамотні офіцери, я вам пропоную перейти на нашу сторону.

Але всі відмовилися. Розлючений стійкістю українських командирів Муравйов наказав їх розстріляти. Моряки заволоділи всіма особистими речами генералів і пригнали їх до будівлі Олексіївського військового інженерного училища на Печерську. Це було одне з численних місць більшовицьких розстрілів. На схилі поблизу стін училища змусили полонених повернутися до катів спиною. Генерал Гандзюк обурився:

— Що? Совість не дозволяє дивитися нам у вічі!

Він покинув цей світ не одразу. По-звірячому добивала матросня цього двометрового велетня, дванадцять багнетних поранень нарахували на його тілі. Опісля в одній із братських могил влітку 1918 року розпізнали тіло генерала Я. Гандзюка. Поховали його у Видубецькому монастирі на схилі Дніпра. Зробили напис на дубовому хресті.

Червоний терор кривавої муравйовщини забрав життя генералів Б. Бобровського, О. Розгіна, Я. Сафонова, М. Іванова та інших.

Більшовицька армія більше скидається на банду, ніж організоване військо. Її очільник полковник Муравйов, при ньому відомий кронштадтський матрос Рошаль. Це цілком пригожі ватаги для банди, яку являє собою москальський набрід люмпен-пролетаріату, що завойовує Україну... Столицю Української Народної Республіки ці ординці буквально затопили в крові тисяч городян. У перший же день розстріляли понад три тисячі чоловік... А в цілому близько 5 тисяч мирних жителів. По місту їздить броньовик з написом «Смерть українцям!», орда тероризує громадян.

Більшовики напосідливо намагаються знищити все, пов'язане з українською армією. Ці перші дні сповнені жаху й крові. Завойовники здійснюють систематичне побиття всіх, хто має чи мав будь-який зв'язок з українською армією або з колишніми царськими офіцерами.

Солдати й матроси, обвішані кулеметними стрічками й гранатами, сновигають від хати до хати, проводять обшуки й забирають військових. У палаці, де розташувався штаб, відбувається короткий суд і тут же, в царському саду, розправа.

Почалися чорні дні нечуваного червоного терору. Скільки «золотої молоді» — офіцерів, що колись танцювали в салонах і пишалися золотими погонами, загинуло без будь-якої причини, а інколи просто за лаковані чоботи або нові рейтузи.

Розстріляних складають в анатомічному театрі. Він переповнений голими трупами, у багатьох на плечах вирізана шкіра в формі еполетів і лампасів на ногах. Кияни ходять туди розшукувати рідних.

У дворі Гранд-Готелю стоїть вантажівка й на неї солдати складають пляшки з винного льоху. П'яні втікають з украденими пляшками шампанського, інші влаштували бійку біля воріт, поки по Хрещатику дефілюють стародавні гармати, з цейхгауза. Зверху сидить п'яна солдатня, ряджена в стародавні мундири — макаберний маскарад під музику розстрілів у багатьох сусідніх дворах.

Відраза й жах охопили жителів Києва. Усе здається неприродним і безглуздим, важко вірити в реальність того, що відбувається. Страхам киян немає меж. Поки що уцілілих чоловіків, дружини бояться випускати на вулицю, радять надіти сині окуляри, щоб їх не впізнавали. Багатих заручників хватають прямо на вулиці серед білого дня, і якщо за них в строк не виплачують викуп — безжалісно розстрілюють.

З перших же днів нова влада