Читати книгу - "Війна лайків"

Інформація в усіх подробицях була доступна онлайн для будь-кого – якщо тільки ви не жили в Китаї. Одразу після появи новини Головне управління Держради з інтернет-інформації негайно видало наказ, у якому змушувало «знайти та видалити передруковані повідомлення про Панамське досьє. Не переходити на подібний контент, без жодних винятків. Якщо на будь-якому веб-сайті буде знайдено матеріал з іноземних медіа, що атакують Китай, діяти з усією суворістю». Отже, «Панамське досьє» та його інформація стали недоступні для всіх китайських користувачів. На деякий час держава Панама взагалі зникла в Китаї з результатів пошуку, допоки цензори не скоригували заборону, щоб видаляти лише ті сторінки, де є слово «Панама» та імена керівництва або відповідні терміни, як-от «офшори».

Цей фільтр виявився таким потужним, що здійняв хвилю сюрреалістичної гри в слова у спробі його обійти. Китайські користувачі Інтернету роками сприймали «цензуру» як «гармонію» – відповідно до «гармонійного суспільства» Ху Цзіньтао. Цензурувати якийсь термін, говорили вони, означає «гармонізувати» його. Врешті-решт, цензори спіймали та заборонили використання самого слова «гармонія». Однак тоді китайською слово «гармонія» звучало схоже на «річковий краб». Коли це слово цензурували, дотепні китайські користувачі Інтернету почали називати його «річковий краб». А коли соцмережі стали більш візуальними, ігри перейшли на блокування зображень. У 2017 році з китайського Інтернету зник милий ведмедик Вінні-Пух. Цензори вирішили, що «Пух» – це відсилка на Сі Цзіньпіна, бо той має схожу ходу.

Через таке фільтрування, відоме як політика «очищення мережі», можна змінити й саму історію (чи радше знання та обізнаність із нею людей). Були видалені мільярди старих постів, які стосувалися будь-чого з минулого, що не відповідало «гармонійній» історії режиму. Через видалення близько 300 «небезпечних» слів та фраз були стерті найважливіші події, як-от протести на площі Тяньанмень 1989 року. Байду Байке, китайський еквівалент «Вікіпедії», за запитом «1989» знаходить лише дві відповіді: «число між 1988 та 1990» і «назва комп’ютерного вірусу». У результаті постала колективна амнезія: ціле покоління не знає про ключові моменти минулого й не зможе знайти додаткову інформацію, якщо колись і дізнається про приховане.

Крім очевидної політики, китайська цензура поширюється й на скарги, що хоч якось можуть загрожувати державі. У 2017-му чоловіка в Гандані заарештували за «порушення громадського порядку», коли він запостив негативний коментар про лікарняну їжу.

Як ми вже переконалися, багато держав не схвалює онлайн-обговорень. Однак у Китаї є суттєва особливість. На відміну від інших держав, де головне – заборонити дискурс про права людини або заклики до демократизації, китайська цензура прагне придушити будь-які повідомлення, що отримують забагато підтримки, навіть якщо вони аполітичні – чи навіть схвальні для влади. Наприклад, нібито позитивні новини про екоактивіста, який створив масовий рух за заборону пластикових пакетів, були жорстко цензуровані, навіть попри те, що цей активіст почав діяти за підтримки місцевої влади. У справді «гармонійному суспільстві» лише центральний уряд у Пекіні повинен мати владу надихати та мобілізувати в такому масштабі. Спонтанні онлайн-рухи загрожують авторитету держави – а загалом і єдності китайського народу. Державні медіа Китаю пояснюють це так: «Неправда, що всі мають право на власну думку».

З перших днів існування китайського Інтернету влада постановила, що веб-сайти та сервіси соцмереж несуть юридичну відповідальність за видалення будь-якого «підривного» контенту. І визначення цього терміну можуть раптово змінювати. Після зливи корупційних скандалів 2016-го, наприклад, уряд просто заборонив усі онлайнові новини, що походили не з державних медіа. Веб-сайти зобов’язали або видаляти такі історії, або готуватися до наслідків.

Однак згодом на китайських громадян звалили найбільший тягар. Хоча на початку 2000-х у Китаї виникла незалежна спільнота блогерів, у 2013-му її діяльність почала згортатися, коли до влади прийшов Сі Цзіньпін. Того року Верховний суд Китаю постановив, що окремі особи можуть бути звинувачені в наклепі (й засуджені на три роки ув’язнення), якщо вони поширюватимуть «онлайн-чутки» і ці чутки побачать п’ять тисяч користувачів Інтернету і поширять їх понад 500 разів. Приблизно у той самий час найпопулярніших онлайн-діячів Китаю «запросили» на примусову конференцію в Пекіні. «Учасники» отримали журнали з логотипом Агенції інтернет-безпеки Китаю і мусили відвідати презентацію, де на слайдах було показано, яким щасливим стає блогер, коли перемикається із політичних на більш «доречні» теми, як-от огляди готелів і новини моди. Меседж прозорий: приєднуйся до нас або пошкодуєш.

Незабаром уряд узявся діяти ще жорсткіше. За підозрілих обставин був заарештований Чарльз Сюе, популярний китайсько-американський блогер та венчурний капіталіст. Невдовзі після того по державному телебаченню показали, як він у кайданках засуджує своє блогерське минуле й агітує за контроль Інтернету. «Я загрався у свій вплив онлайн та силу особистих думок, – пояснив він. – Забув, хто я такий».

Кількість пов’язаних з Інтернетом затримань невдовзі різко зросла. Щойно до влади прийшов товариш Сі, десятки тисяч китайських громадян були звинувачені у «кіберзлочинах». Склад злочину розширили: від хакерства до ледь не всього цифрового, що не подобалося владі. У 2017-му, наприклад, китайські регулятори визначили, що творець дискусійної групи WeChat відповідає не лише за власні висловлювання, але й за слова всіх членів групи.

У Китаї недостатньо просто придушувати громадську думку – держава має також брати активну участь у її формуванні. З 2004 року влада китайських провінцій залучила цілі армії чиновників та студентів університетів до публікації позитивних історій про уряд. Як було сказано в одному урядовому меморандумі, що набув загального обговорення, завдання цих коментаторів – «сприяти єдності та стабільності через позитивну рекламу». Автори історій мали діяти як чірлідери й демонструвати неослабний позитивний образ Китаю. При цьому вони мали імідж пересічних людей.

Від традиційної краудсорсингової мережі ця фаланга інтернет-коментаторів відрізняється рівнем організації за моделлю державної бюрократії. Вони можуть похвалитися власними окладами, квотами та настановами, а також складеними іспитами й офіційними дозволами на роботу. Критики швидко охрестили цих коментаторів «50-центовою армією» – через 50 китайських центів, які їм, за чутками, платили за кожен пост. (Згодом Китай заборонив термін «50 центів» у соцмережах узагалі.) Одна з перших реклам 50-центової армії обіцяла, що «результативність, оцінювана за кількістю постів та відповідей, впливатиме на винагороди від муніципалітетів». До 2008 року 50-центова армія зросла до близько 280 тисяч членів. Сьогодні вона налічує аж 2 млн й публікує щонайменше 500 млн постів щороку. Ця модель масового організованого онлайнового позитиву набула такого успіху