Читати книгу - "Королівська дорога"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Провідник вів їх до найвищої хижі, яка самітньо стояла в центрі поселення. Поруч із нею височіла жердина з черепом буйвола на самій верхівці. Видовище було досить гнітюче, великі роги, які, наче простягнуті руки, дивилися в небо. Прибульці гадали, що то — спільний дім, чи дім вождя, а може, навіть і Грабо… Пальмовий дах, а зверху — роги… Грабо охороняв їх і тут. Слідом за провідником вони вилізли по драбині нагору, ввійшли і присіли навпочіпки.
Не встигнувши оговтатись, відчули: білої людини тут нема. Перкен підвівся, присів навпочіпки трохи далі й, ніби на знак пошани, повернувся трохи вбік. Клод зробив те саме. Ззаду і спереду стояло кільканадцятеро воїнів, озброєних зброєю стієнгів — чи то шаблею, чи мачете.
Один із них почухався, і Перкен, перш ніж побачити, почув шкрябання його нігтів.
— Зніміть запобіжник, — тихо проказав він.
Про кольт, який Клод носив за ремінцем, зараз не могло бути мови. Він почув тихеньке клацання і побачив, як Перкен витяг з кишені дещо зі свого скляного краму. Потім одразу відпустив у кишені запобіжник браунінга — поволі, щоб не було чути, — і витяг голубе намисто. Ось він простяг руку і, сказавши щось по-тайському, подав його. Провідник переклав сказане.
— Клоде, подивіться-но, що там позаду старого, який, певно, є їхнім вождем.
Над старим висіла біла європейська куртка. «Грабо має бути там», — подумав Клод. Старий вождь посміхався, розтягуючи вуста так, що видно було ясна. Він показав два пальці. «Зараз принесуть глечик»[15], — сказав Перкен.
Проникаючи в хижу, сонце утворювало трикутник, який ділив старого навпіл; голова, схожа на голову євнуха, залишалась у темряві; на тілі випиналися ключиці та ребра. Клод перевів погляд зі старого на тінь від черепа, — вона лежала перед ним із трохи спотвореними рогами. Раптом тінь затремтіла, і над драбиною показався глечик з обплетеною очеретиною шийкою, який обережно тримали дві руки з довгими пальцями. Здавалося, він призначався для тіні, яка все ще ворушилась. Знову почулися легенькі удари — тубілець, намацуючи сходинки, торкався жердини. Нарешті він підвівся із землі, де лежало голубе лахміття камбоджійців (навіть вождь меойців мав на стегнах саму пов’язку); тримаючись просто, тубілець поволі, з надзвичайною обережністю поставив глечик перед вождем на землю. Ха вп’явся нігтями в коліно Клода.
— Що з тобою?
Бой повторив запитання по-камбоджійському — той, хто приніс глечик, обернувся до нього і відразу ж рвучко повернувся до вождя.
Нігті Ха впивалися в ногу.
— Він… він…
І тут Клод зрозумів: цей чоловік сліпий. Але то ще не все.
— Кхмер-мієнг! — гукнув Ха до Перкена.
— Камбоджійський раб.
Чоловік знову спустився в село, відгороджене помостом. Клод почув новий удар — ніби той знову стукнув об жердину. Здавалось, і неспокійне чекання і навіть сама тиша сконцентрувалися в руці вождя, який урочисто тримав глечик. Він опустив його і, заплющивши очі, втягнув алкоголь через очеретяну трубку. Потім передав трубку Перкенові, відтак Клодові, який узяв її без відрази. Неспокій посилювався блукаючим поглядом Перкена, який намагався розгледіти те, що відбувалося надворі.
— Мене страшенно збиває з пантелику відсутність Грабо. Меойці вважають, що ми зобов’язуємось не втручатись у їхнє життя, а він ні. Я довіряю йому, однак…
— А вони… зобов’язуються чи ні?.. — запитав Клод.
— Ніхто не відмовиться від рисової горілки, але коли їм здасться, що він не зобов’язується, то хто зна!..
Перкен говорив по-тайському — провідник перекладав. Вождь відповів лише однією фразою.
Його відповідь особливо зацікавила чоловіків, які, час од часу чухаючись, завмерли посередині хижі. Клод нарешті побачив їх — завдяки білим плямам на їхніх тілах (це була хвороба шкіри). Всі вони насторожились.
— Він каже, що білого вождя тут немає, — переклав Перкен.
Його погляд знову зупинився на куртці.
— А я переконаний, що він тут!
Клод пригадав гвинтівку і також перевів погляд на куртку. Їхні тіні наче роздвоювалися: з одного боку була справжня тінь, з іншого — пил.
— Її давненько не одягали, — сказав він упівголоса, ніби боявся, що його зрозуміють.
Можливо, все дуже швидко припало пилом? Однак підлога та свічники-ідоли були чистими. Малоймовірно, щоб Грабо вдягався тут, як у Бангкоці, проте вже кілька хвилин з голови Клода не виходила фраза, сказана Перкеном на галявині: «Або настільки здичавів…» Чому він ховається, пославши цих людей сторожити нас?
Перкен знову почав розмову з вождем, але цього разу дуже коротку.
— Він каже, що згодний, але це ще нічого не означає. Правду кажучи, я не дуже вірю… Про всяк випадок я сказав, що ми будемо повертатися сюдою і тоді дамо йому гонгів та глечиків, і ще більше термосів. Якщо він захоче нас убити, то зробить це, коли ми повертатимемось… Однак він не вірить мені… Щось тут не так. Треба конче знайти Грабо! В його присутності він не наважиться…
Переговори були закінчені — Перкен устав, минув тінь, ніби боячись наступити на неї, і пішов до драбини. Провідник запровадив їх до порожньої хижі.
Село поволі поверталося до звичного життя: плоти були опущені, чоловіки в пов’язках на стегнах та в голубому лахмітті (це був одяг рабів) метушилися навколо хижі, з якої вони щойно вийшли. Не спускаючи з них погляду, Перкен ішов
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королівська дорога», після закриття браузера.