Читати книгу - "Як читати класиків, Ростислав Семків"

хто коли в них там, навіть у колоніальній Британії ХІХ сторіччя, міг дозволити собі справжній духмяний саусеп? Треба насолоджуватись життям? Більшість аристократів старого світу за все життя могли не почути такого потужного й чистого звучання, яке транслюють сучасні девайси у вуха першому-ліпшому підлітку. Мандри іншими країнами дуже часто закінчуються визнанням, що вдома таки краще. Подорож давніми світами через сторінки книг майже гарантовано завершиться комфортним усвідомленням переваг нашого часу. Які ж в них тоді проблеми були там, в їхньому Лондоні! — подумаємо ми і захряснемо книжку Діккенса.

Про життя з його проблемами пишуть не лише реалісти, а й модерністи та послідовники інших стильових напрямків. Просто пізніші автори додають у тексти нестравні для справжнього реаліста спеції: міф, марення, парадокс. Навіть Кафка, попри всю його притчевість та фантасмагоричність, ілюструє свій час і, особливо, психіку людей, що жили з ним поруч. Просто в нього є не лише це, не лише матеріальний план, тому Кафка — складніше читання вищого рівня. Й до нього, знову ж, не добратися, не набувши достатнього досвіду сприймання цеглин реалістів. Діккенс щочетверга збирав друзів, й вони по 4 години слухали, як він читає нові тексти (подавали тільки чай і явно не саусеп). Нас ніхто не заставляє щотижня переживати шматки чужих доль, але ці бар’єри треба рано чи пізно взяти. Так — Діккенс, так — Бальзак, так — Золя, Ремарк і Гемінґвей, Мердок і Спарк. У залежності від напруги всередині тексту їхні твори у прикінцевому нашому списку потрапляють у категорії «Книги першої психологічної потреби» або «Книги специфічного досвіду». Я заздрю всім, в кого там багато непрочитаного — бо це цілий континент вражень, переживань і тем для спілкування з нам подібними читачами. Цікаво, чия Франція нам на смак буде кращою — Флобера, Золя чи Мопассана?

2. Міцний магічний Маркес: літературний коктейль з Південної Америки

Про латиноамериканський магічний реалізм, насправді, варто було б говорити вже у наступному розділі — це, фактично, 5 рівень складності (я не знаю людини, яка б з першого разу осягнула «Сто років самотності», принаймні у молодому віці). Однак, з іншого боку, зацікавлюють ці романи подібно до класики реалізму: хочемо уявити собі Аргентину, Бразилію, Колумбію, Кубу, Мексику, Перу, їхніх людей і їхні клопоти? То ось нам: Кортасар, Амаду, Маркес, Карпентьєр, Фуентес, Льйоса — навіть у цьому ряду 2 нобелівських лауреати.

І от в оцю цікаву нам далеку реальність, де світ такий несхожий на наш, майже зразу і майже завжди починають вриватися нотки чогось незрозумілого — таємничі звичаї, запозичені в індіанських племен, містичні з’явиська, якась неймовірна у своїй інтенсивності та пристрасті любов. Та й взагалі уся їхня дійсність дивує: ось двадцять років йде громадянська війна, ось брат закохується у сестру, тут — племінник вперто добивається любові тітки, там — до жінки навідується вже померлий чоловік. Навіть якщо їхні персонажі потрапляють деінде (наприклад, у Париж, як в Кортасаровій «Грі в класики»), вони й туди приносять свою колосальну дивність та іншість. Свого часу в Бразилії, а я потрапив у одне із найбільших міст планети Сан-Пауло, мене вразила якась неймовірна сила місцевої рослинності. Виглядало, що трава, квіти, дрібні пагони кущів випинаються на кожному кроці з усіх щілин та тріщин — після кожного дощу, від кожної краплі води, що досягає землі. Мені здавалося, що варто відповідним службам того міста на день припинити роботу, перестати обтинати гілки й підстригати газони, й корені дерев підірвуть асфальт, а остови хмарочосів обплутають ліани. Я покидав Сан-Пауло на початку сезону дощів і був певен, що за місяць (а сезон триває рівно стільки) джунглі увірвуться в місто й поглинуть його. Латиноамериканська проза працює так само: дивовижне проступає з усіх сторінок, заполоняє якоюсь дикою несхожістю та свіжістю.

Починати читати латиноамериканців треба тільки не з Борхеса (він точно на 5-му рівні й до нього ще значний шлях). Оптимальним автором для занурення в тему є бразилець Жоржі Амаду — він, до речі, один із найстарших, народився у 1912 році. І писати почав ще у 30-ті; тоді з’явився його найгострі-ший соціальний текст про безпритульних підлітків «Капітани піску» (таку критику буржуазного суспільства палко вітали й широко тиражували в СРСР, тим більше, що певний час, доки не постаршав, Амаду був членом комуністичної партії). Хто цікавиться питаннями класових протистоянь, може прочитати трилогію про трударів на плантаціях какао: романи «Безкрайні землі», «Земля золотих плодів», «Червона парость»; для розваги (хоч це й крок назад — до першого рівня) можна взяти еротичну та мелодраматичну «Ґабріелу». Але найвідомішим магічнореалістичним романом автора є «Донна Флор та її двоє чоловіків» — якраз легкий вступ до не такого вже й легкого жанру.

Далі можна читати майже всього Льйосу, заразом із його найкращим романом «Тітонька Хулія і писака» — це ціла енциклопедія і про життя в Перу 50-60-х, і про різні стратегії письма, включно з радіоп’єсами. Магічності, яка все ускладнює, там якраз не дуже, а от дивності — хоч відбавляй. Парадоксально, але найскладнішими для читання є найбільш ранні романи Льйоси — «Місто і пси» та «Зелений будинок».

Черга Маркеса. Перш ніж братися до «Ста років самотності», що є однозначним шедевром, варто потренуватися на коротких дистанціях — тобто почитати малу прозу та повісті (наприклад, «Стариган з крилами» дає дуже добре уявлення про увесь магічний реалізм). А коли нам врешті стане сутужно, адже це й далі проблемні тексти й смутку через людське безглуздя там з надлишком, берімося до «Кохання під час холери» — теж мелодрама, але яка іронічна та дотепна! Це з тих книжок, над якими плачуть від сміху.

«Сто років самотності» треба читати, відкладаючи книжку щоразу, коли мова заходить про нове покоління Буендіа. Бачите, Золя кожну іншу історію родини Руггон-Макарів виносить в окремий роман, тож якщо нам цікавий лише жорсткий треш буднів тогочасних робітників, ми можемо не братися за ті сюжети, де про священиків або чиновників. Маркес епопею життя однієї родини подає конденсовано та інтенсивно — роки і люди летять, мов у калейдоскопі. Тому, як читати це запоєм, то всі Аркадіо та Ауреліано (чоловікам дають лише ці два імені) дуже швидко переплутаються. Значить не варто поспішати: поколінь лише сім — на кожне можна витратити останній вікенд місяця. Півроку — й один із найсильніших романів світової літератури — ваш. У паузах можна розважатися легшим Льйосою або, навпаки, робити карколомні спроби вдертися