Читати книгу - "Як читати класиків, Ростислав Семків"

Якщо хочеться ще більше магічного реалізму, беремося за романи «Маїсові люди» Міґеля Астуріаса, «Царство земне» Алехо Карпентьєра чи «Виграші» Хуліо Кортасара (звісно, цікаві й інші тексти цих авторів). Тепер ми готові до найскладнішого, й це, фактично, перехід на 4-й експериментальний рівень — можна почитати пізніші романи Кортасара «Гра в класики» та «62. Модель для складання». Саме ті тексти, які категорично не можна брати до рук, якщо в активі позаду не мати 10-20 років активного читання та 100-200 дійсно розумних і складних книг.

Латиноамериканський магічний реалізм вплинув на багато національних літератур другої половини ХХ сторіччя. У нашій навіть виник окремий жанр — так званий «химерний роман». Найбільш визнаним тут є відомий і зараз Валерій Шевчук. Його «Дім на горі», «Птахи з невидимого острова» й особливо «Три листки за вікном» — добрі приклади жанру і, як на мене, промовисте свідчення південноамериканського впливу. Інші автори напряму: Олександр Ільченко («Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця»), Євген Гуцало («Позичений чоловік, або ж Хома невірний і лукавий»), Володимир Дрозд («Ирій»), Роман Іваничук («Манускрипт з вулиці Руської»). Самі назви дивні — якісь нероманні. Що вже казати про тексти: вони виглядають складними, незрозумілими, заплутаними. Але після латиноамериканців цілком можна прочитати. Починати варто із найяскравішого нашого «химерного» письменника — Василя Земляка та його романів «Лебедина зграя» і «Зелені млини», за першим з яких знято не менш дивний культовий фільм «Вавилон ХХ» з режисером Іваном Миколайчуком у головній ролі. До речі, всі згадані українські автори приблизно того ж віку, що й латиноамериканські, й починали писати вони щойно трохи пізніше магічних реалістів — з кінця 60-х. Рух, який у нас називають шістдесятництвом і який асоціюється, насамперед, із суспільним протестом, мав також ра-зючу естетичну відмінність від решти тогочасної радянської літератури. У прозі це була якраз химерність, парадоксальність. Почитайте «Лебедину зграю»: яке дивне те село із назвою Вавилон, містичне, точно нерадянське — справжнє Макон-до Маркеса, інкрустоване у нашу незатишну історію.

У 80-х луна магічного реалізму озвалася на Балканах. Центральним текстом напряму, що уже давно має статус культового, став роман Милорада Павича «Хозарський словник». Павич продовжував писати у тій же стилістиці, хоча наступні романи («Пейзаж, намальований чаєм», «Остання любов у Царгороді», «Зоряна мантія» і т. д.) резонансу й популярності «Хозарського словника» не набули. Вони також уже радше експериментальні: до книжки «Остання любов у Царгороді» додається колода карт Таро, і як вони випадуть, так і слід читати епізоди тексту. Серед інших вагомих балканських письменників 2-гої половини ХХ сторіччя — Меша Селімович («Дервіш і смерть»), Данило Кіш («Енциклопедія мертвих»), Дубравка Угрешич («Знесла Баба Яга яйце»).

А взагалі, містика, що активно вторгається у звичну нам дійсність, — це, звісно, не винахід латиноамериканців. Вони швидше вдало реактуалізували давніші романтичні матриці подібних текстів. Щоправда, романтикам більше важить якраз містичне, а тут відправною точкою є таки реальність в усій її конкретиці й детальності, а також із сильним соціально-психологічним контекстом. Якісь кроки до цього симбіозу роблять ще у ХІХ сторіччі, скажімо, Бальзак у «Шагреневій шкірі» або Оскар Вайльд у «Портреті Доріана Ґрея», для яких важить моральна проблематика. У цій же перспективі варто сприймати натхненних образами Гоголя Достоєвського (насамперед, «Брати Карамазови») й особливо, якщо рухатися далі в часі, Михайла Булгакова. Вкидання пересічних, навіть стереотипних персонажів з повсякденної дійсності у дивну чи таки магічну реальність — його улюблений прийом від «Собачого серця» та «Івана Васильовича» до «Майстра і Маргарити».

Гоголь та Достоєвський, сюжети яких балансують на межі дійсного та ірреального, суттєво вплинули на японську літературу ХХ сторіччя: відгомони можемо бачити в Ясунарі Кава-бати, Кобо Абе, Кендзабуро Ое, навіть в Юкіо Місіми (перший і третій — нобелівські лауреати). Відкриття для себе японської літератури, якщо такого ще не трапилося, — це цунамі естетичної насолоди. Так новий для нас, екзотичний і дивний світ, сюжети, де майже нічого не відбувається, прості, але неймовірно цікаві персонажі — все це теж варто читати потоком, зразу, роман за романом, проте лише тоді, коли вже є досвід читання реалістів, а бажано ще й латиноамериканців.

Ви помітили, я у цьому розділі перестав розказувати історії про авторів? Розповідь концентрується: треба сказати про різні вектори письма, про цілі групи авторів, тексти яких важливіші за них самих. Романи з проблемним ґрунтом дадуть нам не лише уявлення про людей, країни та цілі епохи, але й завантажать їхніми виборами, які, можливо, й нам колись доведеться зробити — тоді вже матимемо варіанти, нехай гіпотетичні, своїх попередників, які теж колись страждали чи перемагали, захоплювалися життям чи просто проживали його. До цих текстів треба обов’язково добратися, від них слід рухатися далі до складніших, проте конче потрібно дава-ти собі перепочити, повертаючись до легших, не таких напружених історій. Навіть якщо ви захопилися і потоком читаєте Астуріаса чи Кобо Абе, тримайте під рукою детективи перевіреного автора: побачите, у порівнянні з «Жінкою в пісках», навіть «Убивство на 31 поверсі» — приємна прогулянка. Бо далі, на наступному рівні, у нас тексти, які ми навряд чи полюбимо, але досвід такого читання мати потрібно — щоб відчути себе частиною експерименту, щоб побачити межі, яких сягає людська здатність висловлювати свої думки і взагалі промовляти.

3. Урок бароко: тексти примхливої форми

Звісно ж, ми з вами тут не збираємося говорити про давні заплутані твори XVI-XVIII століть, які і є бароко й які читають зараз хіба фахівці. Хоча, якщо поцікавитися тогочасними курйозними віршами Івана Величковського, то ми побачимо, що українські поети експериментували з текстами задовго до авангардної доби — початку ХХ сторіччя. Так само не будемо виясняти, чому їм там тоді, 400 років тому, форма вислову стала важити не менше, ніж зміст. Можливо, вони просто втратили нитку сенсу?

Є тексти, в яких як вони написані значить більше, ніж про що вони. Власне, у добрій поезії й не скажеш отак запросто «про що». Складна поезія лише натякає на сенси, а її головний зміст — метафори, конденсовані тропи, в яких два образи зливаються в один. Хіміко-поетичні сполуки, сплави візій

унікальної конфігурації: Ми не спали, тому що лежали серед шестерень дзиґаря туги. Розуміти складну поезію не означає мати пояснення кожного рядка, це вміти віднайти в собі радість першовідкривача, в уяву якого входять дивні та тремкі образи.

Про поезію говорити взагалі катастрофа, бо з кінця ХІХ сторіччя й