Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

— Десь же людям треба жити, — розважливо сказав Г’ю.

— Але не тут, — відрубала Сильвія.

Зривався вітер, небо плювалося дощем, Урсула радше посиділа би при каміні у вітальні, де запах пиріжків місіс Ґловер звістував свято. Навіть Тедді, який завжди намагався знайти в усьому світлу сторону, невтішно трюхикав у неї при боці, скулившись від погоди, як маленький, але затятий хрестоносець у сірій в’язаній шапочці.

— Ну й погода, — протягнув він.

Тішилася вилазці тільки Тріксі, що мишкувала живоплотами й нишпорила канавою, мовби її послали на пошуки скарбів. Псина була галаслива і схильна гавкати з причин, очевидних лише їй самій, тож коли вона забігла вперед і залементувала, вони спершу не звернули на це уваги.

Коли вони її наздогнали, Тріксі трохи притихла і завмерла, як страж, над своєю знахідкою. Тедді сказав:

— Мабуть, падаль винюхала, — Тріксі щастило на напівзогнилих птахів і всохлі трупики дрібних ссавців. — Може, щура чи землерийку.

А тоді придивився до знахідки у канаві й зойкнув.

— Я тут постою, — сказала Урсула, — а ти біжи додому і когось поклич.

Проте побачивши, як його маленька постать бігцем віддаляється порожньою алеєю і як наступає зимова пітьма, вона гукнула Тедді, щоб він її почекав. Хтозна, які жахіття чигають у темряві? На Тедді, на них усіх.

*

Усі спершу розгубилися, куди приткнути тіло на свята, і врешті постановлено, що Різдво воно перебуде у льодівні в Еттрінґем-голлі.

Доктор Фелловз, який прибув разом із констеблем, засвідчив, що дитина померла не природною смертю. Дівчинці було років вісім-дев’ять: у неї вже виросли дорослі передні зуби, тільки вбивця їх вибив. Поліції ніхто не повідомляв про зникнення дівчаток, бодай у їхньому селі точно. Може, циганка, — припустив констебль, хоча Урсула доти вважала, що цигани крадуть дітей, а не викидають.

Леді Донт неохоче погодилася віддати тіло аж під Новий рік. Коли дівчинку винесли з льодівні, то виявилося, що пані її прикрасила, як святі мощі: обмила тіло, розчесала і прикрасила стьожками волосся, навколо розклала квіти й іграшки. Донти втратили не лише трьох синів на війні, а й донечку, що померла маленькою, тож поява тіла нагадала леді Донт про давнє горе. Вона на певний нас обезуміла й хотіла поховати дівчинку на території маєтку, проте тут збунтувалися селяни: хай спочине на сільському цвинтарі, «а не лишиться забавкою леді Донт». Нічогенька собі забавка, — подумала Урсула.

Поліції не вдалося встановити ані її особи, ані особи вбивці, хоча опитали всіх місцевих. Одного вечора прийшли і в Лисячий закут — Памела й Урсула аж із парапету звісилися, аби підслухати. Так вони дізналися, що серед мешканців села підозрюваних нема, а з дитиною скоїли «страшні речі».

Врешті-решт, її поховали в останній день старого року. Вікарій її охрестив: усі зійшлися на тому, що негоже ховати дівчинку безіменною. Хтось запропонував ім’я «Ангела», і воно видалося належним. На похорон зібралося майже ціле село, багато хто ридав за Ангелою сильніше, ніж за своєю кровиночкою. Це були сльози горя, а не страху, хоча Памела й Урсула ще довго обговорювали, чому це всі їхні знайомі поза підозрами.

Убивство приголомшило не лише леді Донт. Сильвія теж стривожилася, але, здається, радше від злості, ніж від горя.

— Річ не в тім, що її вбили, — метала вона громи і блискавки, — хоча, бачить Бог, це страшно. А в тім, що ніхто її не шукав.

Тедді потім багато тижнів снилися жахіття, і він серед ночі заповзав у ліжко до Урсули. Це ж вони її знайшли, вони побачили зранену брудну ніжку, що стирчала з-під гілля в’яза, розгледіли тіло під холодною ковдрою листя.

11 лютого 1926 року

Солодкі шістнадцять, — сказав Г’ю і чуло її поцілував. — З днем народження, ведмежатку. Перед тобою простягається ціле майбутнє.

Урсула дотримувалася погляду, що частина майбутнього вже лишилася позаду, але навчилася такі думки не озвучувати. Вони планували з’їздити до Лондона, випити чаю в «Берклі» (саме були канікули), проте Памела нещодавно підвернула ногу, граючи в хокей, а Сильвія ще не одужала після нападу плевриту, з яким навіть заночувала у сільській лікарні («Мабуть, успадкувала легені від матері», — Тедді від цієї фрази щоразу розбирав сміх). Та й Джиммі щойно виліз із тонзиліту, до якого був схильний.

— У нас тут лазарет, — сказала місіс Ґловер, змішуючи масло з цукром на пиріг. — Хто зляже наступний?

— Та й нащо їхати в готель, щоб випити чаю? — примовляла Бріджит. — Наш анітрохи не гірший.

— Навіть кращий, — сказала місіс Ґловер.

Хоча, звісно, ані Бріджит, ані місіс Ґловер ніхто не запрошував У «Берклі». Власне, Бріджит узагалі ніколи не бувала у лондонському готелі, та й узагалі у будь-якому готелі, як не рахувати того, що колись, півжиття тому, зайшла помилуватися у фоє «Шелбурна» У Дан Лері, перш ніж сісти на паром до Англії. А ось місіс Ґловер заявила, що знає «Мідленд» у Манчестері «як свої п’ять пальців», бо один із її племінників (яких у неї, здається, був нескінченний запас) «не раз» водив її з сестрою туди.

Так склалося, що Моріс теж приїхав додому на вихідні, хоча про Урсулин день народження геть забув («якщо взагалі про нього знав», — докинула Памела). Він закінчував останній курс права у коледжі Бейлліол, і, за словами Памели, був «ще більшим кисляєм, ніж зазвичай». Навіть батькам, здається, урвався терпець. Урсула якось підслухала, як Г’ю питає у Сильвії:

— Це точно мій син? Ти точно не заводила в Довілі інтрижку з тим занудою-фабрикантом із Галіфакса?

— Ну в тебе і пам’ять, — розсміялася Сильвія.

Памела саме готувалася до вступних іспитів до Ґіртона, але відірвалася від навчання і виготовила прегарну листівку, навирізавши для decoupage квітів із журналів Бріджит, а також спекла свої хвалені (бодай у Лисячому закуті) печивка-«негрики».

— Учитимуся в Ґіртоні, — тут у неї загоралися очі, — ти тільки уяви.

Памела мала ось-ось закінчити школу, а Урсула — ось-ось до неї піти. Вона добре зналася на класичних мовах. Сильвія заявила, що не бачить сенсу в латині та греці (сама вона їх ніколи не вчила — і, здається, їй цих знань не вистачало). А Урсулу вабили слова, що перетворилися на шепіт по некрополях прадавніх імперій. («Якщо хочеш сказати „мертві мови“, то так і кажи „мертві мови“», — бурчала місіс Ґловер).

Міллі Шоукросс також запросили на