Читати книгу - "Щира шахрайка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти любиш тварин більше за людей, — припустила Джул.
— Люди — наволоч, і це цілком підтверджує історія, яку ти тільки-но розповіла, — Імоджен дістала з сумочки упаковку серветок і витерла лоба однією з них. — Чи ти колись бачила, щоб кінь був наволоччю? Або корова? Ніколи такого не буває.
Водій промовив з переднього сидіння машини:
— Змії — наволоч.
— Це неправда, — заперечила Іммі. — Змії намагаються вижити так само, як і всі інші.
— Не ті, що кусаються, — сказав водій. — Вони злі.
— Змії кусаються, коли бояться, — пояснила Іммі, нахилившись до нього. — Вони кусаються заради самозахисту.
— Або якщо хочуть їсти, — додав водій. — Вони, напевно, раз на день таки кусають когось. Ненавиджу змій.
— Для миші набагато краще померти від гримучої змії, аніж, скажімо, від кота. Коти грають зі своєю здобиччю, — повідомила Іммі. — Вони бавляться з нею, відпускають, а потім знову ловлять.
— Тоді коти — наволоч, — підсумував водій.
Джул засміялася.
Вони зупинилися перед готелем. Іммі заплатила водію в американських доларах.
— Я на боці змій, — сказала Імоджен. — Мені вони подобаються. Дякую, що підкинули.
Водій витягнув з багажника їхні валізи і поїхав собі.
— Тобі не сподобається змія, коли ти зустрінеш одну з них, — промовила Джул.
— Ні, сподобається. Я б її полюбила і зробила з неї домашнього улюбленця. Я обкрутила б її навколо шиї, наче ювелірну прикрасу.
— Отруйну змію?
— Звичайно. Я тут з тобою, чи не так? — Імоджен обвила Джул рукою. — Я згодую тобі смачнючих мишок та інші зміїні смаколики і дозволю тобі відпочити на моїх плечах. Щоразу, як це справді необхідно, ти можеш притиснути моїх ворогів до смерті, коли будеш голою. Гаразд?
— Змії завжди голі, — відповіла Джул.
— Ти особлива змія. Більшість часу ти будеш в одязі.
Іммі попрямувала до вестибюля готелю, потягнувши за собою обидві валізи.
* * *
Готель був чарівний, повний туристів, яскраво бірюзовий, із зеленню і барвистими квітами повсюди. Номери Джул й Імоджен розташовувалися поруч. Два окремі басейни і пляж, який простягався довгою білою дугою, із пірсом десь удалині. Меню складалося зі страв із риби та тропічних фруктів.
Розклавши речі, вони пішли на вечерю. Іммі мала вигляд бадьорий і вдячний за таку розкішну їжу. Ані сліду суму або провини. Вона просто існувала.
Пізніше вони йшли дорогою до місця, яке в Інтернеті описували як місцевий бар для діаспори. Стійка була круглою з барменом у центрі. Вони повсідалися на плетені табурети. Іммі замовила «Калуа» з вершками, а Джул — дієтичну колу з ванільним сиропом. Люди навколо охоче теревенили. Імоджен розговорилася з літнім білим чоловіком у гавайській сорочці. Він розповів їм, що живе на Кулебрі вже двадцять два роки.
— У мене був маленький бізнес, пов’язаний із марихуаною, — розповідав чоловік. — Я вирощував її в гардеробній, опорядженій лампочками, а відтак продавав. Це було в Портленді. Здається, там це нікого не цікавить, але копи пов’язали мене. Коли мене відпустили під заставу, я сів на рейс до Маямі. Звідти я човном дістався до Пуерто-Рико, а вже на поромі приплив сюди, — чоловік жестом замовив барменові ще одне пиво.
— То ви втікач? — запитала Іммі.
Він пирхнув.
— Думайте про це так: я не вважав, що вчинок, який я скоїв, був кримінальним, і тому не заслужив наслідків, котрі наближалися. Я переїхав. Я не втікаю. Всі тут знають мене. Вони не знають імені в моєму паспорті, ось і все.
— А як вас звати? — запитала Джул.
— Я вам не скажу, — чоловік засміявся. — Так само, як не говорю їм. Тут такі речі нікого не турбують.
— Чим ви заробляєте на життя? — поцікавилася Джул.
— Тут сила-силенна американців і багатих пуерториканців зі своїми домами для відпочинку, тож я дбаю про їхні будинки. Вони платять готівкою. Охорона, організація ремонтів тощо.
— А як щодо вашої сім’ї? — запитала Іммі.
— Не рясно. Тут є одна дама. Мій брат знає, де я є. Він навідувався до мене раз чи двічі.
Імоджен наморщила лоба.
— Хочете колись повернутися?
Чоловік похитав головою.
— Я про це ніколи не думав. Коли ти досить довго відсутній, то здається, немає за чим повертатися.
* * *
Наступні три дні вони провели, відпочиваючи біля величезного вигнутого басейну, оточеного парасольками та бірюзовими шезлонгами. Джул обвилася навколо шиї Імоджен. Вони читали. Іможен дивилася повчальні кулінарні відео на Ютубі. Джул вправлялась у тренажерній залі. Імоджен відвідувала спа-процедури. Вони плавали й гуляли на пляжі.
Імоджен забагато пила. Офіціанти підносили їй «Маргариту» до басейну. Але вона не здавалася сумною. Магічне відчуття їхньої першої втечі з Мартас-Віньярда червоною ниткою пройшло крізь оці дні. Як сказала б Джул, вони тріумфували. Це було життя, яке Імоджен описувала як бажане, вільне від амбіцій і сподівань, без тих, кого можна тішити й розчаровувати. Вони вдвох просто існували, а дні були повільними та зі смаком кокоса.
Пізніше, четвертої ночі, Джул з Іммі сиділи, опустивши ноги в гарячу ванну, так, як сиділи багато ночей у будинку Іммі на Віньярді.
— Напевно, мені слід повернутися до Нью-Йорка, — задумливо сказала Імоджен. — Мені треба побачитися з батьками, — вони нещодавно повечеряли. Іммі пила «Маргариту» з пластикового стаканчика із кришкою та соломинкою.
— Ні, не їдь, — заперечила Джул. — Залишся тут зі мною.
— Той чоловік у барі, пам’ятаєш? Він сказав, що чим довше ти відсутній, тим менше лишається до чого повертатися, — Імоджен підвелась і скинула сорочку й шорти. На ній був купальник крицевого кольору, злитий, із кільцем на грудях та глибоким вирізом. Вона повільно занурилася в гарячу ванну. — Я не хочу, щоб нічого не залишилося. Мої мама і тато. Але я також ненавиджу бути там. Вони просто… вони мене засмучують. Я розповідала тобі про останній раз, коли я була вдома? Про зимові канікули?
— Ні.
— Я покинула навчання і так тішилася, що їду. Я провалила політологію. Брук і Вівіан постійно сварились. Ісаак мене покинув. Одначе коли я повернулася додому, тато був у ще гіршому стані, ніж я очікувала. Мама постійно плакала. Моя паніка щодо вагітності, проблеми з подругами та хлопцем, погані оцінки — це все було настільки дрібним, що навіть не варто й згадувати. Батько висох і дихав за допомогою кисневої маски. Кухонний стіл був захаращений слоїчками з пігулками. Якось він схопив мою руку й прошепотів: «Принеси своєму старому бабку».
— Що таке бабка?
— Ти ніколи її не куштувала? Типу булочки з корицею, тільки більша.
— То ти принесла йому її?
— Я пішла й купила аж шість штук і давала кожного дня по одній, до
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щира шахрайка», після закриття браузера.