Читати книгу - "Сфера"

— А я нікого не приводжу.

— Приводиш, Мей. Кілька місяців тому ти щось там про мене прочитала, пам’ятаєш? Потім ми ще зустрілися, і ти зі мною не схотіла говорити.

— Бо сказали, ти використовуєш роги видів, що зникають!

— Але я такого не робив.

— А звідки мені знати?

— Можеш мене запитати! Візьми і запитай мене. Уявити собі не можеш, як це дико, коли ти, моя приятелька і колишня дівчина, щось про мене дізнаєшся від випадкових людей, які мене геть не знають. А тоді я сиджу навпроти тебе, і ми дивимося одне на одного, ніби крізь якусь паволоку.

— Добре. Вибач.

— Обіцяєш таке не робити?

— Не читати онлайн?

— Мене не обходить, щó ти читаєш. Але коли ми спілкуємося, то волію спілкуватися безпосередньо з тобою. Я пишу тобі, ти мені пишеш. Ти запитуєш у мене, я відповідаю. Не хочу, щоб ти дізнавалася про мене від третіх осіб.

— Але, Мерсере, ти підприємець. Ти маєш бути присутній у мережі. Бо то твої покупці, і вони в такий спосіб висловлюють свою думку, а як ти ще знатимеш, чи маєш серед них успіх?

У голові Мей крутилося ще півдюжини інструментів «Сфери», здатних зарадити Мерсерові у його справі, але він лінтюх. Такий собі самовдоволений лінтюх.

— Бачиш, Мей, це не так. Це справді не так. Я знаю, що я успішний, якщо мої люстри продаються. Якщо їх у мене замовляють, то я їх роблю, і мені за них платять. Якщо замовник хоче потім щось сказати, то він може подзвонити чи написати. А ти починаєш тицяти мене пикою у всілякі плітки. У всіх цих соцмережах, у всіх відгуках, усіх коментарях люди патякають одне про одного переважно позаочі. Ваші інструменти підносять чутки, плітки і здогади до рівня достеменної мейнстрімної комунікації. Якесь довбане казна-що.

Мей зітхнула через ніздрі.

— Мені страшенно подобається, коли ти так робиш, — сказав він. — Це означає, тобі нема що сказати? Послухай, двадцять років тому мати годинник із калькулятором було не так уже й круто, правда? І коли хтось цілими днями бавився такою іграшкою, то всі розуміли, що він замикається у собі. А такі судження як «подобається», «не подобається», всілякі там «весела усмішка», «сумна усмішка» побутували серед школярів. Приміром, хтось писав записку: «Тобі подобаються єдинороги та наліпки?» — і ти відповідала: «Так, мені подобаються єдинороги і наліпки! Смайлик!» Ну, щось таке. Але тепер не тільки школярі ставлять смайлики, а геть усі, й іноді мені здається, що я перебуваю в зоні перевернутого світу, в якомусь задзеркаллі, де панує найтупіше лайно. Світ перетворився на дурисвітство.

— Мерсере, а тобі важливо бути прикольним?

— А що? Тобі так здається? — він провів рукою по випнутому животу під подертою спецівкою. — Звісно, я не майстер з приколів. Але пам’ятаю, коли ти бачила Джона Вейна чи Стіва Макквіна і казала: ого, які круті хлопці. Їздять верхи, катаються на мотоциклах, ходять по землі і відновлюють справедливість.

Мей не витримала і засміялася. Поглянула на годинник у телефоні.

— Уже більше трьох хвилин.

Мерсер вів далі:

— Тепер кінозірки вмовляють людей підписуватися на їхні «цвірки». Вони благають їм усміхнутися. І, курва, оті списки адресатів! Всюди «макулатурна пошта», спам. Знаєш, що я роблю цілу годину протягом дня? Міркую, як би так відмовитися від підписки і нікого не образити. Тепер усім щось потрібно — на кожнісінькому кроці. — Він зіт-хнув, немовби сказав щось надзвичайно важливе. — Це вже інша планета.

— Вона — інша у кращий бік, — відповіла Мей. — Ліпша за тисячею показників, і я можу їх назвати. Але нічим тобі не допоможу, якщо ти асоціальний. Себто, якщо твої соціальні потреби аж такі обмежені…

— Річ не в тім, що я асоціальний. Я досить таки соціальний. Але створені вами інструменти, по суті, продукують неприродні, граничні соціальні потреби. Нікому не потрібен той рівень контакту, що ви надаєте. Від нього жодної користі. Він непоживний. Як той комбікорм у пакетах. Знаєш, як вони виготовляють той закусочний продукт? Науково вираховують, скільки тобі потрібно солі і жиру, щоб ти продовжувала їсти. Ти не голодна, тобі не потрібна та їжа, вона тобі не дає ніякої користі, але ти й далі їси оті порожні калорії. Ось що ви проштовхуєте. Саме це. Безконечні порожні калорії, але у соціально-цифровому еквіваленті. І вибудовуєте їх так, щоб спричинити звикання.

— Господи.

— Добре знаєш, коли з’їдаєш пакет чипсів, а потім ненавидиш себе? Добре знаєш, що не дала собі жодної користі. Схоже відчуття, до болю тобі знайоме, після кожного цифрового запою. Порожнеча, втома і ослабленість.

— Я ніколи не почуваюся ослабленою. — Мей подумала про підписану сьогодні петицію з вимогою надавати більше робочих місць іммігрантам з паризьких передмість. Це наснажує, це змінює. Але ж Мерсер геть нічого не знає, не знає навіть про те, що робить Мей, що робить «Сфера», і він її вже так остогидів, що й пояснювати не хочеться.

— А це обмежує мої можливості поговорити з тобою по-простому, — пояснював він. — Я навіть листа тобі не можу надіслати, бо ти відразу його відправиш комусь іншому. Я не можу тобі надіслати свою фотографію, бо ти її вмить запостиш у себе в профілі. Тимчасом твоя компанія сканує всі наші повідомлення, прагнучи монетизувати іще бодай щось. Якесь божевілля, хіба ні?

Мей кинула оком на його тлусте лице. Він уже гладшає скрізь. У нього вже проступають складки на підборідді. Невже чоловік у двадцять п’ять років може мати складки на підборідді? Не дивно, що йому допікає комбікорм.

— Дякую, що допоміг татові, — мовила Мей, зайшла до будинку і чекала, поки Мерсер піде. Але він пішов не відразу — захотів допити своє пиво, але пив недовго, тож Мей вимкнула світло внизу, підійнялася до колишньої своєї кімнатки і впала на ліжко. Переглянула повідомлення, знайшла кілька десятків вартих уваги, а тоді, оскільки була лише дев’ята година, а її батьки вже спали, з’єдналася зі своїм аккаунтом у «Сфері» й опрацювала ще кілька десятків запитів, і з кожною надісланою відповіддю, їй здавалося, нібито змиває із себе Мерсера. Ближче до півночі відчувала себе відродженою до життя.

У суботу Мей прокинулася у своєму старенькому ліжку, а поснідавши, вони з татом дивилися по телевізору професійний жіночий баскетбол, до якого він виявляв неабиякий інтерес. Решту дня згайнували за грою в карти, за всілякою хатньою роботою, а потім разом смажили курку в олії — так, як батьків навчили колись на кулінарних курсах, організованих Молодіжною християнською організацією.

У неділю вранці розпорядок був схожий: Мей спала довго, тіло немов налилося свинцем, і їй це подобалося, а потім вона зайшла до вітальні, де тато знову дивився якийсь