Читати книгу - "Сфера"

Мама була надворі, за допомогою клейкої стрічки лагодила пластиковий бак для сміття, який заламали єноти, добуваючись до його вмісту. У Мей голова не працювала, а тіло не мало жодного бажання — тільки полежати. До неї дійшло, що весь тиждень жила в постійній тривозі і спала не довше п’яти годин. Просто сиділа у батьківській сутінковій вітальні, дивилася баскетбол, що для неї нічого не значив — метеляли хвостики і кіски, рипіли кросівки, — але все це тонізувало і викликало піднесене відчуття.

— Допоможеш мені підвестися, рибонько? — запитав тато. Його кулаки занурилися в диван, але підвестися не міг. Подушки були занадто м’які.

Мей підхопилась, простягнулася до нього, але цієї миті почулося ніби якесь тихе хлюпання.

— Сучий син, — сказав він, і знову почав підводитися. Потім підправив траєкторію і нахилився на бік, немовби згадав, що під ним є щось крихке, на що не можна сідати.

— Поклич маму, — попрохав він, стиснувши зуби і заплющивши очі.

— Що сталося? — запитала Мей.

Він розплющив очі, в них палала не знайома їй лють.

— Будь ласка, поклич маму.

— То я ж тут. Я допоможу, — сказала Мей. Вона знову потягнулася до нього. Він відкинув її руку.

— Негайно. Поклич. Маму.

А тоді у ніс вдарив запах. Батько обгидився.

Він гучно видихнув, намагаючись опанувати себе. І вже м’якше сказав:

— Будь ласка. Будь ласка, доню. Поклич маму.

Мей побігла до вхідних дверей. Знайшла маму біля гаража і сказала, що сталося. Мама не кинулася в будинок, а взяла руки Мей у свої долоні.

— Думаю, ти собі їдь, — сказала вона. — Він не схоче, щоб ти його таким бачила.

— Я допоможу, — сказала Мей.

— Дорогенька, дуже тебе прошу. Дозволь зберегти йому гідність.

— Бонні! — загримів із будинку голос.

Мама стиснула її руку.

— Мей, серденько, збирай речі, ми за кілька тижнів побачимося, добре?

Мей мчала назад до узбережжя, аж трусячись із люті. Вони не мали права так із нею чинити — викликати додому, а потім вигнати геть. Вона не хотіла нюхати його лайно! Вона б допомогла на перше їхнє прохання, але коли вони так до неї ставляться, то ніколи. А той Мерсер! Шпетив Мей у її ж домі. Господи Ісусе. Оце так трійця. Дві години гнала авто додому, а тепер уже дві години з дому, і що отримала натомість? Болісне розчарування. Ввечері — гладун читає лекції, а вдень — чоботом під зад від рідних батьків.

До узбережжя доїхала о 16:14. Ще є трохи часу, подумала вона. Станція зачиняється о п’ятій чи о шостій? Уже і не пам’ятала. З автостради звернула до пристані. Коли дісталася пляжу, ворота до станції з прокату каяків були відчинені, але поблизу нікого. Мей роззирнулася поміж рядами каяків, весел та рятівних жилетів.

— Хтось є тут? — запитала вона.

— Є! — відповів голос. — Я тут. У трейлері.

За рядами обладнання на шлакоблоках стояв трейлер, і крізь відчинені двері Мей побачила на столі чоловічі ноги, телефонний дріт, що тягнувся зі столу до невидимого обличчя. Підійнялася сходинками і у сутінках побачила чоловіка років за тридцять, лисуватого, з піднятим перед нею вказівним пальцем. Мей щохвилини поглядала на свій телефон, бачила, як втікають хвилини: 16:20, 16:21, 16:23. Поклавши слухавку, чоловік всміхнувся.

— Дякую, що почекали. Як можу вам прислужитися?

— А Меріон десь тут є?

— Ні. Я її син. Волт. — Він підвівся і привітався з Мей за руку. Високий, худорлявий, засмаглий.

— Дуже приємно. Я вже запізнилася?

— Запізнилася на що? На вечерю? — сказав він, вважаючи, що вдало пожартував.

— Узяти на прокат каяк.

— Ага. А котра година? Я й не подивився.

А їй не треба було дивитися.

— Двадцять шість хвилин на п’яту, — сказала вона.

Він кашлянув і знову заусміхався.

— Отже, двадцять шість на п’яту. Зазвичай ми зачиняємося о п’ятій, але бачу, ви дружите з часом, тому вірю, що вернетеся о п’ятій двадцять дві. Добре? Бо мені треба буде заїхати по дочку.

— Дякую, — сказала Мей.

— Давайте я вас оформлю, — сказав він. — Ми нещодавно комп’ютеризувалися. Маєте обліковий запис?

Мей відрекомендувалася. Він набрав її ім’я на новому планшеті, але не зміг зареєструвати. Після трьох спроб зрозумів, що у нього не працює вай-фай.

— Може, вийде зареєструвати через телефон, — сказав він, виймаючи з кишені слухавку.

— А чи не могли б ми зробити це, коли я повернуся? — запитала Мей, і він погодився, сподіваючись за цей час поновити мережу. Видав рятувальний жилет і каяк, а вже на воді Мей знову поглянула на телефон. 16:32. Ще майже година. У затоці година — завжди багато. Година — це цілий день.

Повеслувала від берега, але так і не побачила тюленів, хоча навмисно пригальмовувала, намагаючись у такий спосіб їх виманити. Подалася до старого напівзатопленого пірса, де вони іноді вилежувалися на сонці, але і там не побачила жодного. Ані тюленя, ані морського лева — пірс був порожній, і тільки якийсь замурзаний пелікан сидів на палі.

Повеслувала за охайні яхти, за таємничі судна аж ген у відкриту затоку. Там перепочила, відчуваючи під собою воду — гладку і хитку, наче глибочезні драглі. Коли отак нерухомо сиділа, за двадцять футів від неї випірнули два тюлені і дивилися одне на одного, ніби вирішували, чи слід їм разом поглянути на Мей. Що вони за мить і зробили.

Два тюлені і Мей дивилися одне на одного, ніхто з них не кліпав, аж поки один із тюленів, ніби збагнувши, наскільки Мей нецікава, лишень сидить собі нерухомо, поринув у хвилю і щез, а за ним і другий.

Попереду посеред затоки побачила дещо нове і незвичне — рукотворну споруду, якої раніше нібито не було, тож вирішила, що сьогодні її завдання повеслувати туди і все з’ясувати. Підпливла ближче і побачила, що споруда — насправді два судна, старий рибацький човен, прив’язаний до невеличкої баржі. На баржі був примхливий, зроблений нашвидкуруч курінь. Якби такий стояв десь на суші, особ-ливо десь тут неподалік, то його б одразу знесли. Він скидався на один із тих, які Мей бачила на знімках нетрів часів Великої депресії або у тимчасовому таборі біженців.

Сиділа і скоса поглядала на той безлад, аж із-під блакитного брезенту вигулькнула жінка.

— Ой, привіт, — сказала жінка. — Ти як з неба впала. — Їй було десь під шістдесят, з довгим сивим волоссям, густим, скуйовдженим, зібраним у хвіст. Жінка ступила кілька кроків уперед, і Мей побачила, що вона молодша, ніж їй спершу здалося, либонь, трохи за п’ятдесят, у волоссі миготіли золотаві пасма.

— Здрастуйте, — сказала Мей. — Вибачайте, що так близько підійшла. На станції нас попереджають, щоб вас не турбувати.

— Так, саме так, — погодилася жінка. — Та оскільки ми хочемо випити свій вечірній коктейль, —