Читати книгу - "Любовні елегії. Мистецтво кохання"

   Хай від солодких забав ложе під вами тремтить.

А одягаючись — цноту вдягни до найближчої втіхи.

   Що непристойне було — скромністю те приховай.

Дуриш — дури вже й мене, щоб не знав я хиби своєї:

[30]   Хай легковірність хоча б дурневі втіху дає!

Що ж тоді ти при мені ті записки шлеш і приймаєш?

   Що таке з ложем твоїм? Догори дном тут усе!

А твоя зачіска? Так і за ніч не скуйовдиш волосся…

   Що то на шиї твоїй — зуба шаленого знак?

Так уже блудом своїм ти хизуєшся переді мною?

   Вводиш в неславу себе — то хоч мене пожалій!

Тьмариться розум мені, коли зізнаєшся у блуді,

   Потом холодним мене, чую, проймає всього.

То я люблю, а то знов — ненависть чую до тебе,

[40]   Смерті я зичу тоді, смерті, але — для нас двох.

А попри те не збираюсь тебе на гарячім ловити —

   Ба, ще й дарунком назву вміло прихований блуд.

Та коли навіть зловлю на гарячім тебе мимоволі

   Й сором на власні свої вічі побачу-таки, —

Що очевидним було, — очевидне сам заперечу:

   Скориться зір мій твоїм, солодкомовна, словам!

Та чи то важко здолати того, хто сам піддається?

   Тільки скажи, не забудь: «Я — без вини», — от і все.

Тих пару слів достатньо тобі, щоб виграти справу:

[50]   Як не закон, то суддя, вір, оправдає тебе.

15

Інших поетів шукай, солодких любощів мати{148}:

   Це вже остання межа милих елегій, що їх

Склав я, полів пелігнійських дитя, й мені всі ті вірші,

   Милі забави мої, сорому не принесли.

З вершників давніх мій рід — якщо це вагу якусь має —

   Тож не у бурях війни стан цей здобув я собі.

Мантуя нині Вергілієм горда, Верона — Катуллом,

   Я ж — уславлю колись тиху Пелігнію ту,

Що благородним мечем свободу свою боронила, —

[10]   Римом тоді потрясла сила{149} союзницьких військ.

Оком захожий окине Сульмон, що водами славний,

   Стіни його, що кільцем скромні поля обвели, —

«Краю, — промовить, — раз ти зростив такого поета,

   Хай і малий ти, — назву краєм великим тебе».

Милий хлопчино, і ти, Аматусіє{150}, милого мати,

   Вийміть із поля мого знаки свої золоті:

Ось уже тирсом важким дворогий Ліей потрясає, —

   Коней на ширші поля він мені гнати велить.

Ніжних елегій рядки, моя Музо грайлива, прощайте!

[20]   І після мене мій твір житиме довгі віки.

Мистецтво кохання

Книга перша

Хто з вас і досі не чув, що кохати — також мистецтво,

   Хай, прочитавши цей твір, буде в коханні митцем.

Що ж бо вітрило, весло, як мистецтво судном не керує?

   Що скакуни запальні? Що без мистецтва Амур?

Автомедонт{151} по-мистецькому вмів колісницею править,

   Тіфій з умінням тонким вів гемонійське{152} судно.

Я — за наставника з волі Венери в хлопчини Амура,

   Я на любовних стежках — Тіфій і Автомедонт.

Буйної вдачі Амур: неохоче мені він кориться,

[10]   Все ж — то хлоп’я: виховній ще піддається руці.

Гри на кіфарі Ахілла колись научав син Філіри{153} —

   М’якнув од гомону струн дух вихованця жорсткий.

Хто ворогів незчисленних жахав, а деколи й друзів, —

   Сам перед старцем, було, сивоголовим тремтів.

Ту, що її потім Гектор відчув, — непоборну долоню,

   Він під тростину хльостку сам же не раз підставляв.

Учень Хірона — Пелід, мій — Амур; як свавільні обидва,

   Так і богині сини — парость Еака й Амур.

Та чи плужному бику ярмом не обтяжують шиї?

[20]   Та чи вудил не гризе навіть породистий кінь?

Тож і мені піддається Амур, хоч разить мене в груди

   Стрілами з лука свого, палить жорстоким огнем.

Хай він дошкульніше б’є, хай вогнем усе глибше діймає:

   Вразить гостріше мене — краще йому відплачу.

Та не від Феба, правду скажу, перейняв я те вміння,

   Не запозичив його з лету небесних птахів,

Не научали мене, пастуха на Аскрійській долині,

   Кліо і вісім її розумом славних сестриць{154} —

Досвід цю книгу живив; довіряйте їй: викладу віршем

[30]   Правду всю. Правді моїй, ненько Амура, сприяй!

Одаль, пов’язки тонкі{155}, соромливих ознако, тримайтесь!

   Одаль — хто білість ноги довгим одінням окрив!

Я про кохання співаю легке, про дозволені втіхи —

   Квіти, що потай рвемо, — не про злочинну жагу.

Щойно ти крок ступив, новобранець, у табір Венери,

   Спершу розглянься довкіл, що захопило б тебе.

Друга турбота твоя — щоби любка й тебе покохала,

   Третя — щоб це почуття не перелітним було.

Ось завдання моє, мого поля окреслені межі;

[40]   Ним колісницю свою вправно скеруй до мети.

Поки ще можеш узяти розгін, попустивши повіддя,

   Вибери саме таку, що до вподоби тобі.

З неба тобі не впаде — обирай саме ту, котрій скажеш:

   «Ти лиш одна з багатьох зачарувала мене!»

Таж і мисливець на лань не будь-де розставляє тенета —

   Знає, в якому з ярів підстерегти кабана;

Знає кущі птахолов, рибалка досвідчений — місце,

   Де, лиш закине гачок, риба одразу клює.

Так от і ти, як шукаєш когось для тривкого кохання,