Читати книгу - "Літо обіймів та поцілунків, Емілія Дзвінко"

Лев з Євою поїхали з ферми під вечір, залишивши після себе приємні емоції та теми для роздумів. Я так і не змогла зрозуміти формату їхніх стосунків, але тепер хоч знаю, що з подругою все добре і це мене трішки заспокоює. Данило весь день намагався вдавати байдужість, але не виходило, бо як тільки знаходив спільну тему для розмов з Левом, то оживав, активно включався в обговорення, жартував та усміхався. Одразу помітно, що між братами є зв'язок, його лише треба відновити.

Коли ми з Данилом лишаємося на одинці, я знову нервую. Щоб згладити свій неспокійний стан — намагаюся прибрати зі столу. Ситуація нагадує вечір після візиту Ореста з дружиною. Моя уява працює відмінно — активно підкидає картинки спогадів нашої з ним ночі. Щоки одразу червоніють, але я вперто продовжую вдавати зайнятість. Ми не говорили з ним про це і зараз я вже не знаю як назвати те, що між нами.

Він сидить трохи далі від мене і мовчки спостерігає за моєю спробою поприбирати зі столу. Коли рухаюся,  відчуваю його погляд кожним своїм мʼязом. Він проникає крізь одяг і пече шкіру. Мій рівень розгубленості множиться, ніяк не можу впоратись з дурним хвилюванням, тому виделки, які тримаю в руках летять на підлогу. Я нагинаюся, щоб їх підняти.

— Мартусю, завтра вранці все приберемо, — Данило миттєво опиняється поруч, піднімає виделки з підлоги першим і ставить на стіл. Його близькість сковує рухи і розбурхує уяву, — Дякую тобі за свято, — ледь чутно вимовляє. 

— Рада, що тобі сподобалося, — відповідаю з тремтінням в голосі. — Тільки з повітряними кульками я не вгадала. Чесно, не могла навіть собі уявити, що вони тобі не подобаються. 

— В дитинстві я злякався Пеннівайза, тому не люблю ні клоунів, ні повітряних кульок, — усміхається Данило. — Але я вже дорослий хлопчик, тому не переймайся так сильно, — ніжно погладжує рукою мою щоку. Приємно так, що хочеться замуркотіти. — Головне, що я оцінив твій вчинок. Ти ж для мене старалася?

— А що тобі подарував брат? — переводжу тему. Не хочу відповідати на питання Данила і відкриватися йому першою.

— Зараз покажу, —  дістає з кишені коробочку і дає мені в руки. Я беру і одразу її відкриваю. 

— Монетка? — дивуюся подарунку.

— Не просто монетка, а 2 флорина 1885 року, — уточнює Данило.

— Вибач, але монети, то не моя тема, — не можу стримати усмішку, коли хлопець так серйозно пояснює мені речі, в яких я абсолютний нуль.

— Це пам'ятна австро-угорська монета, яку я хотів мати у своїй колекції, але ніяк не міг її знайти, — пояснює хлопець і обережно кладе її назад в коробочку.

— Той факт, що саме Лев подарував тобі цю монетку говорить сам за себе. Ви маєте помиритись, — сміливо заявляю Данилу. Той зависає на мить, а потім голосно починає сміятися. 

— Що такого смішного я сказала? — дивуюся його реакції. 

— Не думав, що нас з Левом миритиме ледве знайома дівчина.

Мене сильно зачіпають слова Данила. Після всього, що між нами було він називає мене «ледве знайомою дівчиною». Це образливо. Хороший настрій миттєво випаровується. Мені хочеться пошвидше піднятися на гору і заченитися в кімнаті. Але перед тим не відмовляю собі в задоволенні вколоти Данила.

— Ви ж посварились через дівчину, то чому тебе дивує, що саме дівчина вас хоче помирити? — цікавлюся. — Чи я просто не та дівчина?

Відходжу на крок назад. Складаю руки на грудях у закриту позу. Шукаю шлях відступу, але, як на зло, щоб дійти до дверей мені треба спочатку розминутися з Данилом. А від нього можна будь-чого очікувати.  

 — Ти мене боїшся чи що? — по своєму розуміє мою зміну поведінки Данило. З його обличчя зникає усмішка. Він як хижак напружено вичікує подальші дії своєї здобичі. 

— Я тебе нерозумію, — зізнаюся йому. — Думаю, буде краще, якщо ми закінчимо нашу … — роблю невелику паузу, щоб дібрати відповідне слово, бо назвати те, що між нами «стосунками» язик не повертається.

— Домовленість, — підказує Данило. 

— Точно, домовленість, — підхоплюю його версію. — Я зараз подивлюся собі квитки в Київ. Якщо пощастить, то завтра виїду. Але мене потрібно буде відвезти на залізничну станцію. На жаль, по-іншому ніяк, — розводжу руками.

— Мартусю, тебе ніхто не виганяє. Ти можеш ще залишитись, — пропонує Данило.

Його пропозиція викликає в мене нервовий сміх.

— Годі поводитися ніби нічого не відбувається, — дратуюся і намагаюся обійти Данила. Той вхоплює мене за руку. Передбачувано, але я хоча б спробувала.

— Чому ти тікаєш? — спокійно запитує, руки не відпускає. 

— Ти маєш на увазі зараз чому йду, чи загалом? — уточнюю.

— Яка різниця, причини ж все одно однакові.

— Якщо ти такий розумник, то навіщо питаєш? — дратуюся.

— Тобі ж добре зі мною, — самовпевнено заявляє Данило, чим остаточно зриває запобіжник з моєї витримки. 

— А тобі зі мною, хіба ні? — підвищую голос. — Для чого ти вмовив мене залишитись на фермі, а потім затягнув в ліжко? Хоча, стоп! Я не хочу цього знати. З мене годі! — не стримуюся, — Ти боягуз. Ховаєшся від свого минулого і проблем, ніби ні в кого більше їх не має. Якщо й далі хочеш гратися в щось не стандартне, то знайди собі іншу дівчину. Я не вмію так, мені треба розуміння і довіра. 

Данило відпускає мою руку. Спокійний, наче я й не про нього говорила. Хіба можна бути настільки байдужим?

—  Не турбуйся, завтра тебе відвезуть на вокзал, — відсувається і дає можливість пройти.

—  І це все, що ти скажеш? — відчуваю максимальний пік розчарування в цей момент. 

— А що ти хочеш від мене почути? — відчужено питає Данило, — Я з самого початку нічого тобі не обіцяв, а зараз ти поводишся ніби в нас стосунки. Мартусю, ти не моя дівчина, і якщо ти подумала інакше, то мені прикро, що розчарував тебе, — відчиняє двері, щоб піти першим. Але не йде. Вагається.

— Який же ти придурок! — кидаю Данилу в спину. Хлопець обертається. 

 — Поїхати з ферми — це справді хороша ідея, — каже на останок і залишає мене одну.