Читати книгу - "Подвійні паралелі , Лія Тан"

Заледве покинувши фортецю, я викликаю інше таксі. Бо викликати Сергія Петровича, боюся. Не хочу, аби він щось запідозрив. Повернувшись у готельний номер, я приймаю душ. При шаленій втомі одразу спаковую всі свої речі. Маю на них деякі плани. Замовляю собі вечерю, і доки чекаю, вимикаю режим польоту на мобільному, й одразу набираю Юстину. Але дзвінок, обривається після першого дзвінка.

Зітхаю, повторно вже не пробую набрати подругу. Тепер набираю Віту. Яка знімає слухавку, майже в кінці відведеної для дзвінка хвилини.

— Кажи, Цвітано, — навіть не вітаючись кидає подруга.

Я шокована такою зневагою. Наче нічого поганого нікому не зробила. Я ж лише відстояла свої позиції, і одразу стала ворогом для всіх.

— Віто, ти мені писала... Я ж не мала змоги відписати. Як ви? — напружено питаю, хоча на душі осів не приємний осад.

— Хріново, ми! — Фиркає подруга та зі звинуваченнями накидається на мене. — Цвітано, ти можеш не вимахуватися..? Невже так важко повернутися на роботу? Ти ж хірнею страждаєш, доки у нас тут повна дупа. Що може бути важливішим за роботу? — буквально шипить Віта.

Я стиснувши жовна мовчу. Почуваюся прикро. Хочеться заплакати. Я справді такого наїзду від подруг не чекала. Чомусь гадала вони підтримають мене. Слівце замовлять за мене у Колотова, та схоже вони турбуються за власні дупи. Нервово облизую губи, та холодно відповідаю на запитання подруги.

— Важливішим за роботу може бути, тільки власна свобода та власні інтереси. Я не повернуся! Хай тепер Колотов пошукає таку ненормальну, якою закриватиме свої проколи, і проколи цілої компанії. З мене досить!

— Цвітано, не лести собі... — фиркає Віта. — Незамінних людей немає.

— От і чудово! — з пересердя кидаю я і так само додаю. — Тоді знайдіть собі таку дурненьку, яка буде у вас на побігеньках.

Кидаю слухавку, і не можу впоратися зі сльозами. Я справді не очікувала, що подруги підуть проти мене.

Змахую сльози, бо мені приносять вечерю. Абияк вечеряю і набираю брата. Теревенимо пів години так ні про, що. Давно не бачилися. Брат живе окремо, в нього сім’я, діти, тож він у мене зайнятий. А з моїм графіком роботи бачимося ми вкрай рідко. Життя кожного з нас ганяє по своєму.

Завершивши розмову з братом довго тримаю телефон в руках, але батькам подзвонити не зважуюся. Вони у мене проживають на іншому континенті, де зараз вже глибока ніч.

Мені прикро. Почуваюся паршиво, бо ж знаю, що після мого зникнення мої батьки приїдуть в Україну. Можу тільки уявити, що їм доведеться пережити через мене.

Пишу мамі повідомлення у соцмережі. Довжелезне. Пишучи плачу. У повідомленні прошу маму не шукати мене приблизно пів року. І лише, якщо я за цей час не повернуся, то лише тоді можна починати пошуки. Прошу не хвилюватися.

Розумію, що це безглуздо, але я по іншому не можу.

Написавши повідомлення, йду спати. Відправлю меседж мамі завтра перед самим, походом у портал.

Зрання прокинувшись перевіряю, чи все я поклала у рюкзак. Снідаю, і забравши всі свої речі покидаю номер. Хоча він проплачений на всю відпустку, не впевнена, що повернуся сюди найближчим часом. У фоє викликаю собі таксі з іншої фірми, в якій не працює Сергій Петрович.

Відвожу валізи до найближчої камери зберігання. Залишивши речі оплачую їх зберігання на місяць, й одразу ж відправляюся у фортецю.

На мості мене чекає султан. Я вперше вітаюся з ним кивком голови, і він відповідає мені. Проходжу повз, і чую як він йде за мною. Сьогодні я почуваюся бентежно. Мені страшно, бо я чомусь сумніваюся, що мені вдасться повернутися у свій світ.

При вході у підземелля мене зустрічає Алефтина. Я стараюся вдавати безтурботність. І лише розмовляючи з завідувачкою розумію, що її я теж маю якось попередити, аби вона не надавала розголосу моєму зникненню.

Попрощавшись з жінкою йду у підземелля. Султан йде позаду. Я ж мізкую, як краще маю вчинити стосовно завідувачки. Вмикаю світло в центральній частині підземелля і зупиняюся, бо вирішую написати Алефтині повідомлення теж у додаток. У повідомленні прошу жінку не надавати розголосу про моє зникнення. Пояснюю, що так потрібно. Як тільки я повернуся, я одразу повідомлю її про це.

Теж зберігаю повідомлення, бо відправлю його вже перед самим походом у портал.

Султан терпляче чекає мене, і коли я завершую, він рухається вперед коридорами підземелля. Мовчки йду за ним. Сьогодні я не вмикаю світла через подовжувачі, аби не видати себе. Я вмикаю ліхтарик, і з трепетом на серці йду за султаном.

Доходимо до засипаної частини підземелля, і я розумію, що зараз буде аномальна зона. Вчора повертаючись я перебігала цю частину підземелля. Сьогодні ж планую зробити так само.

Через двадцять хвилин, ми вже обоє зі султаном стоїмо перед хмарою голубого диму. Я захекано віддихуюся, а він сміється. Мені ж чомусь зовсім не смішно.

Султан дає мені час аби віддихатися. Я заспокоююся, і беру свій телефон. Відправляю повідомлення Алефтині, і одразу мамі. Зиркаю на султана і заявляю.

— Я готова! Пішли, доки я не передумала.

Султан вказує рукою у хмару диму. Я ж з острахом йду вперед, і відчуваю як вся тремчу. Ми зупиняємося перед прозорим згустком повітря, що рухається. Я відверто заглядаю в очі чоловіка, і питаю.

— Я точно повернуся у свій час?

Султан погоджуючись киває. Розумію, що зараз він може мені пообіцяти золоті гори.

— Тоді, чому Сафін не повернувся?

Чоловік прикладає руку до голови, і закочує очима. Він невдоволений, але я теж не в захваті. А султан тим часом вказує в зад мене. Оглядаюся. Знову текст. Я миттю перекладаю його.

— Пішли зі мною, і я все тобі розповім.

Я не квапливо знімаю рюкзак з плечей. Кладу його біля стіни, і повертаюся до султана. Який одразу кивком голови запрошує мене в інший світ, у якому пасуться коні, стоїть іще одна фортеця зі зовсім іншими ландшафтом довкола. Чути спів пташок, шум дерев та хлюпотіння Смотрича.