Читати книгу - "Таємниці дому пані Дорсет, Максиміліан Степовий"

Голос Фелісії луною прокотився під склепінням темного приміщення, але на її слова ніхто не відгукнувся. Корі поруч не виявилося. Він зник, немов би в повітрі розтанув. Дівчина відчувала себе самотньою та покинутою. Певно, що так відчував себе й сам Корі, коли вона його зрадила, і від цього усвідомлення Фелісії стало нестерпно паскудно на своїй душі. Щоб відволіктися від лихих думок та спогадів, дівчина почала рахувати свої кроки, але швидко збилася з рахунку. Яке б це не було приміщення, але воно виявилося, до біса, гігантських розмірів. Бо Фелісія все йшла та йшла, а воно не закінчувалося.

Більше того, довкола неї з'явилися дивні звуки. Весь час щось шерхотіло десь поруч і Фелісії ставало незручно від цих звуків. Вона зовсім нічого не бачила довкола себе, але шелест лунав то ближче, то далі, то попереду, то позаду, а іноді міг бути й з обох боків. Дівчина вертіла головою на всі боки, підіймала догори парасольку і готувалася давати відсіч. Більше всього Фелісія боялася, що ці звуки видає Дорсет або одна із тих червоподібних істот, яких вона бачила у комірці. Дорсет могла вискочити з мороку з ножем та завдати шкоди дівчині, а черв'як - запросто її зжерти живцем. Пітьма суттєво обмежувала Фелісію як в русі, так і в самозахисті, роблячи її надто вразливою для будь-якого раптового нападу. Від кожного шелесту серце дівчини здригалося й вона обливалася холодним потом. Декілька разів її обличчя щось торкалося. Фелісія із зойком завжди відскакувала в сторону й робила випад парасолькою, але не зустрічала спротиву з боку тіней. Предмети були якимись дивними - то сухими й гострими, то м'якими і гладкими. Дівчина ніяк не могла збагнути сутність цих предметів, що падали на неї нізвідкіля. Вони могли бути чим завгодно і нічим водночас.

Згадавши про ліхтарик у власній кишені, Фелісія спробувала його намацати. Проте, його там не виявилося і дівчина розлючено вилаялася. В якийсь момент бійки із Дорсет чи руйнації лялькового будинку Фелісія згубила таку життєво важливу річ, а про повернення назад годі й думати. Ні, їй потрібно рухатися вперед, знайти вихід звідси і бажано об'єднатися із Корі, котрий теж може бути десь поруч. Несподівано, попереду Фелісія помітила яскравий вогник зеленого кольору. Від його появи дівчину сильно засліпило й вона декілька разів кліпала очима, пристосовуючись до джерела світла. Підійшовши ближче, Фелісія побачила, що світло випромінює маленький нічник. Зрадівши його появі, дівчина обережно підійняла лампу на руки й оглянула її. Жодних дротів від неї не тягнулося, це був звичний їй нічник на батарейках. А значить, його можна було взяти із собою в якості ліхтаря.

Фелісія рушила далі, підійнявши високо над головою джерело світла, щоб роздивитися своє оточення. У мерехтливому зеленому сяйві лампи все здавалося таким хворобливим та примарним. З обох боків вгору підіймалися величезні стіни із обідраними персиковими шпалерами. Їхні клапті тремтіли на вітру, котрий брався невідомо звідки. Під високою темною стелею хилиталися кришталеві люстри, але всі несправні, бо мали розбиті лампочки в своїх гніздечках. Під ногами щось шурхотіло і коли Фелісія навела собі під ноги лампу, то побачила на дерев'яній підлозі звичайнісіньке осіннє листя. Тут були і кленові листочки, і березові, навіть, і дубові теж. Саме вони налякали Фелісію, торкаючись її обличчя. Ці листочки ганяв дивний вітер, що приходив десь з передньої частини довгого коридору. Значить, десь існувало або вікно, або якийсь протяг.

Рухаючись далі, Фелісія почала помічати нові гротескні вежі, котрі нависали вздовж стін на кожному кроці. Тільки тепер це вже були не старі коробки та не зіпсована побутова техніка, а дещо нове. Тут і там височіли башти із незрозумілої макулатури. Сотні тисяч тоненьких аркушів паперу тягнулися вздовж стін приміщення і сягали своїми верхівками самої стелі. Іноді вітерець здумухував такі листи паперу й носив їх коридором. Саме вони й видавали цей дивний звук, котрий так налякав у пітьмі дівчину. Спіймавши один з таких аркушів, Фелісія розгладила його долонею й спробувала у світлі лампи прочитати, що на ньому написано. Із глибоким шоком дівчина побачила на цьому аркуші фотографію Корі та своє власне дитяче фото. Великими буквами на аркуші було написано: "У Рейвенхарті зникло двоє дітей - Корі Флойд та Фелісія Бріджес. Якщо у вас є хоч-які небудь свідчення про місцезнаходження цих дітей, то телефонуйте місцевій поліції за номером..."

Руки Фелісії затремтіли. Це було звичайне оголошення про розшук. Таке саме їй колись давно дав Джефрі Адамс із проханням стежити за ситуацією в місті. Тоді на неї звідти дивилося налякане обличчя Корі. Але тепер вона бачила тут і своє власне єхидне личко. Але ж її викрали дуже давно. Звідки ж могло з'явитися стільки оголошень про розшук їх обох? І чому їх ніхто так і не знайшов свого часу? Чому вони були змушені діяти самостійно й самотужки рятувати себе із полону? Якби поліцейські раніше розкрили всю цю історію, то цієї пригоди могло б і не статися. Насупивши брови, Фелісія зім'яла у руці аркуш паперу та розлючено його кинула в сторону.

Дівчина кинулася вперед пришвидшеним кроком, бажаючи врешті віднайти вихід з цього клятого місця. Здавалося, чим далі вона заходить, тим глибше її затягує у свої нетрі дім пані Дорсет. Чи це не просто дім? Із справжнім будинком він мав надто мало подібних рис. Невже все це може відбуватися у голові самої Фелісії? А що, як гігантський дім насправді є лабіринтом із її власних заплутаних спогадів та темних страхів минулого? Це могло бути цілком вірогідно. І невже тоді вона не може розплутати хитросплетіння власного мозку? Чомусь це усвідомлення придало додаткових сил Фелісії й вона швидше почала рухатися між вежами із паперу. Неочікувано, в очі дівчині кинулося збоку велике вікно у стіні. Спочатку, Фелісія прийняла його за декоративне дзеркало, але зрозуміла свою помилку, адже не побачила в ньому власне відображення. Замість цього дівчина помітила за вікном дивну картину. Там була якась гола пустка, оточена рідкими деревами з оголеними вітами. Всю цю територію огороджувала кам'яна невеличка огорожа. Її освітлював єдиний чорний ліхтар на високому стовпі. В його світлі Фелісія роздивилася, що по центру пустки височать три свіжонасипані могили із гранітними надгробками. Одна була великою, друга - середньою, а третя - зовсім маленькою. Перед цими могилами на колінах стояла чиясь темна фігура, поклавши руку на один із надгробків та низько опустивши голову.