Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

— Пані Сент-Джордж, якщо виникла якась проблема, — говорив Піз, — мені дуже прикро, але…

— Якшо ше раз скажеш, шо тобі прикро, я тобі так по сраці надаю, шо станеш як квазімодо, — кажу я, але по правді то ніякої загрози, шоби я так йому зробила, не було. Прямо тогди я не чула, шо мені стане сили навіть банку з-під пива через дорогу перекопнути. — Скажи мені лиш одно, і я собі піду по своїх справах: ті гроші потрачені?

— Я не можу цього знати! — пищить він своїм манірним, троха шокованим голосом. Можна було подумати, шо я йому сказала показати свою піську, а я покажу свою.

— Джо все життя з вашим банком мав справу, — кажу я. — Він міг би поїхати в Макаяс чи Коламбія-Фолз і сховати ту грошву в якімсь банку там, але він то не зробив — дуже вже він дурний, лінивий і закоренілий. Нє, він або поскладав їх у парочку слоїків мейсона і десь поховав, або поклав прямо сюда ж. От шо я хочу знати — чи відкривав мій чоловік тут якісь нові рахунки за останні пару місяців.

Але то більше відчувалося так, шо я мушу знати, Енді. Поки взнавала, як він мене здурив, мене аж нудити зачало, і то було зле, але не знати, чи він ту всю суму якось проциндрив… ото мене просто вбивало.

— Чи він… це конфіденційна інформація! — каже він, і тут уже можна було подумати, шо я йому сказала помацати мою, а я помацаю його.

— Ая, — кажу я. — Я так і думала. Я вас прошу порушити правило. Я лиш дивлюся на вас і виджу, шо ви не з тих хлопів, які таке роблять часто. Видно, шо то проти ваших принципів. Але то гроші моїх дітей, пане Піз, і він набрехав, шоби їх дістати. Ви самі знаєте. Докази онде-во лежать у вас на столі. То брехня, яка би не подіяла, якби цей банк — ваш банк — мав звичку дзвонити.

Він прокашлюється і каже:

— Ми не зобов’язані…

— Я то знаю, — кажу я. Я хтіла взяти його за шкварки й потрясти, але виділа, шо то ніц доброго не дасть — він не з тих хлопів був. Та й моя мама все казала, шо на мед більше мух зловиш, ніж на оцет, і я знала, шо то є правда. — Я то знаю, але подумайте про горе й біль, від якого ви би мене вберегли, якби просто один раз подзвонили. І якшо хочете чимсь за то відігратися, — я знаю, шо не мусите, але якби раптом захтіли, — то прошу вас, скажіть, чи відкрив він тут рахунок чи мені зачинати копати ями навколо хати. Будь ласка, я нікому ніц не скажу. Христом-Богом клянуся вам.

Він сидів, тарабанив пальцями по тих зелених бухгалтерських листках. Нігті в нього були чистісінькі, і виглядало так, ніби в нього професійний манікюр, хоча, думаю, то не дуже правдоподібно — ми ж про Джонспорт 1962 року говоримо. Певно, жінка йому робила. Ті гарні рівні нігті глухо погупували по папері, щораз як опускалися, і я подумала, шо ніц він мені не поможе, такий хлоп, як він, — нє. Шо йому до тих острів’ян і їхніх клопотів? Срака в нього прикрита, от шо йому найголовніше.

Але коли він таки заговорив, мені троха встидно стало за то, шо я думала про всіх хлопів і про нього конкретно.

— Я не можу щось перевірити, коли ви тут сидите, пані Сент-Джордж, — каже він. — Давайте так, ви сходите в «Гомінкий буй», візьмете там собі вергуна та добру чашку гарячої кави? Видно, що вам би вона не завадила. А я підійду до вас за п’ятнадцять хвилин. Ні, краще десь за пів години.

— Дякую, — сказала я. — Дуже й дуже вам дякую.

Він зітхнув і зачав знов збирати докупи папери.

— Я, певно, здурів, — каже він, а далі троха нервово посміявся.

— Нє, — відказала я йому. — Ви помагаєте жінці, якій більше нема куда піти, і всьо.

— Завжди мав слабкість перед панянками в біді, — каже він. — За пів години я підійду. Може, навіть трохи довше.

— Але ж прийдете?

— Так, — сказав він. — Прийду.

І він таки прийшов, але минуло десь хвилин сорок п’ять, а не пів години, і як він нарешті дойшов до «Буя», я вже в принципі змирилася, шо він мене лишить напризволяще. Далі, як він нарешті прийшов, я подумала, шо новини в нього для мене кепські. Подумала, шо то в нього на лиці написано.

Він троха постояв у дверях, добре подивився, чи нема кого в ресторані, шо могли би йому наробити біди, якби ввиділи його тут зі мною після тої моєї всьої катавасії в банку. Далі підійшов до місця в куті, де я сиділа, сів навпроти і каже:

— Гроші поки ще в банку. Більша частина принаймні. Трохи менше ніж три тисячі доларів.

— Дякувати Богові! — сказала я.

— Ну, — каже він, — але це була найкраща частина. Погано те, що новий рахунок лише на його ім’я.

— Та ясне діло, — сказала я. — Ніяких нових розрахункових книжок підписувати він мені точно не давав. Так би виказав себе в своїх каверзах, правда?

— Багато жінок і так не знали би, — каже він. Він прокашлявся, поcмикав себе за краватку, далі скоро оглянувся, хто там зайшов, бо над дверима дзенькнуло. — Багато жінок підписують все, що чоловіки кладуть перед ними.

— Ну, я до тих жінок не належу, — кажу я.

— Я помітив, — відказує він, троха сухо. — Отже, я зробив, що ви просили, а тепер мені вже справді треба повертатися в банк. Дуже шкода, що не маю часу випити з вами кави.

— Знаєте, — кажу я, — в тім троха сумніваюся.

— Та, відверто кажучи, я теж, — каже він. Але він подав мені руку, шоби потиснути, ніби хлопові, і я в тім ввиділа комплімент. Я сиділа на місці, доки він не пішов, а як діво­чка підійшла спитати, чи не треба мені підлити кави, я їй сказала дякую, у мене вже від першої кислотний розлад шлунку. У мене він дійсно був, але не через каву.

Людина все може знайти шось, за шо можна подякувати, як би похмуро не було, і як я верталася на пором, то була вдячна, шо хоч ніц не спакувала в дорогу. Так мені би прийшлося всьо розпаковувати. І ше я була рада, шо не сказала Селені. Я планувала, але врешті побоялася, шо то буде завеликий для неї секрет і вона розкаже комусь із подружок, а так, може, і до Джо дойти. Я навіть собі думала, шо вона може впертися і казати, шо не хоче нікуда їхати. Я не думала, шо то дуже можливо, по тім, як вона відскакувала від Джо