Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

То я й мала троха подяк Богові, але ідей якихось не мала. Я не могла просто зняти гроші з нашого спільного з Джо рахунку, там було десь сорок шість долярів, а наш чековий рахунок — то ше більше посміховисько було. Якшо ми там ше не перевищили ліміт тогди, то значить були близько до того. І я не збиралася просто вхопити дітей і чкурнути. Нє, пані та панове. Якби я так зробила, Джо би стратив усі ті гроші просто зі злості. Я то знала, так само як і то, шо мене Долорес звати. Він уже встиг три сотні звідти протринькати, якшо вірити панові Пізу… а з тих трьох тисяч, шо лишилися, я сама десь дві з поло­виною відложила — я їх чесно заробила тим, шо цілісіньке літо натирала підлогу, мила вікна й вішала простирадла тої блядської суки Віри Донован на шість прищіпок, а не лиш на чотири. То не було так зле, як виявилося взимі, але то і не в парку погуляти, далеко не так.

Ми з дітьми всьо одно поїдемо, то я вже собі вирішила твердо, але шоб мені провалитися, злидарями ми не піде­мо. Мої діти заслуговують на свої гроші. Як верталася на острів, стояла на носовій палубі «Принцеси», а свіжий вітер з відкритого моря розрізався пополовині мені об лице і розносив волосся зі скронь, я знала, шо дістану собі з нього ті гроші. От шо я не знала — то, як я то зроблю.

Життя йшло собі далі. Якшо дивитися лиш збоку, то і не виглядало так, ніби шось помінялося. На острові ніколи ніби ніц не міняється… якшо лише збоку дивитися. Але в житті є безконечно більше, ніж тіло видить збоку, і як мінімум для мене то, шо було всередині, тої осени виглядало зовсім по-другому. То, як я виділа речі, помінялося, і, певно, то було найважніше. То я вже кажу не лиш про то третє око. Як Пітова паперова відьма пропала, а на її місце прийшли картинки з індичками й піліґримами, я всьо, шо мені треба було, виділа своїми двома нормальними очима.

Той жадний свинячий погляд, яким Джо деколи їв Селену, як вона була в халаті, наприклад, або як призирався до її задниці, як вона нахилялася, шоби дістати митку з умивальника. То, як вона обходила його, коли він сидів у своїм кріслі, а вона проходила через вітальню до себе в кімнату, як вона дивилася, шоби точно не чіпнути його рукою, як передавала таріль, коли вечеряли. У мене через то серце краялося від сорому й жалю, але ше я так лютувала через то, шо майже весь час ходила зла як меґера. Він же її батько, Господи Боже, у неї у венах його кров, у неї його чорне ірландське волосся і дрібні дисплазійні пальці, але очі в нього ставали круглі, як тарелі, коли в неї бодай бретелька ліфчика на плече з’їжджала.

Я виділа, як Джо-молодший також обходить його, а як Джо його шось питав, той не відповідав, коли була така можливість, а як відповідав, то лиш бурмотів шось. Па­м’я­таю, як Джо-молодший приніс мені свій реферат про президента Рузвельта, як вчителька йому його вернула. Вона поклала А+ і написала спереду, шо то вона перший раз кладе таку оцінку за роботу з історії за двадцять років на роботі, і вона думає, шо таке можна навіть у газеті опублікувати. Я спиталася, чи не хоче він попробувати надіслати то в «Еллсвортівський Американ» чи, може, «Таймз» у Бар-Гарбор. Сказала, шо заплачу за пошту. Він лиш похитав головою і посміявся. То був такий його сміх, шо мені не дуже подобався. Грубий і цинічний, як у його тата.

— І шоби він пів року з мене не злазив? — питає він. — Та нє, дякую. Не чула, як тато його називає Франклін Д. Жидвельт?

Я його так і виджу, як теперка, Енді, лиш дванадцять років, а вже вимахав ледво не шість футів, стоїть на заднім ґанку, руки глибоко в кишенях, і дивиться на мене, як я тримаю його реферат з А+. Пам’ятаю, як він трошечка всміхався кутиками рота. Не було ніякої доброти в тій усмішці, ніяких веселощів, ніякого щастя. Він всміхався, як його тато, хоч я так ніколи і не змогла йому того сказати.

— Зі всіх президентів тато Рузвельта ненавидить найбільше, — сказав він мені. — Того я і вибрав його для реферату. Віддай мені. Піду спалю в печі.

— Ніц ти не спалиш, хлопче-горобче, — кажу я, — а як хочеш відчути, як то, коли твоя мама скидає тебе через перила ґанку на палісадник, то лиш попробуй в мене забрати.

Він стенув плечима. І то він так само зробив, як Джо, але усміхнувся вже ширше, і та усмішка була приємніша, ніж у його тата за всьо життя.

— Добре, — сказав він. — Лиш так, шоб він не видів, добре?

Я пообіцяла, і він собі побіг бавитися в баскетбол зі своїм другом Ренді Ґіґорі. Я дивилася йому в спину, тримала реферат і думала, шо то шойно між нами було. Більше думала про то, як він дістав від учительки перше А+ за її двадцять років у школі і шо він то дістав, бо вибрав на реферат президента, якого його тато ненавидить найбільше.

Далі був ше малий Піт, шо все розмахував сракою, як ходив, відквашував нижню губу, обзивав людей жидами і в три з п’яти днів школи лишався після уроків за хуліганство. Якось прийшлося мені йти забирати його, бо він із кимсь побився і так ударив якогось малого в голову, шо в того з вуха кров пішла. А тато його того вечора сказав: «Ну, тепер буде знати, як ставати тобі на дорозі, шо, нє, Піті?» Я ввиділа, як у малого загорілися очі, коли Джо то йому сказав, і як Джо ласкаво відніс його до ліжка десь через годину. Тої осени було так, ніби я виділа шо хочеш, крім того, шо мені треба було найбільше… як із ним дати раду.

Знаєте, хто мені поміг із тим? Віра. Чесне слово — сама Віра Донован. Вона була єдина, хто взагалі знав, шо я була зробила, хоча би дотепер. І вона мені й підкинула ту ідею.

Усі п’ятдесяті Доновани — ну, то я про Віру з дітьми — були найлітнішими зі всіх літників. Вони приїздили на День пам’яти, цілісіньке літо були на острові, а на День праці верталися в Балтимор. Не знаю, чи можна було за ними звіряти годинник, але календар — то точно. У середу після того, як вони їхали, я брала із собою ватагу на прибирання, і ми там всьо відпуцовували вздовж і впоперек, перестеляли ліжка, накривали меблі, збирали дитячі іграшки і складали складені пазли стосом у підвал. Мені здається, шо до 1960-го, як помер господар, там було з триста штук тих пазлів, поскладаних між кусками картону і вже порослих цвіллю. Я могла так капітально там прибирати, бо знала, шо майже напевно до Дня пам’яти на другий рік ніхто в ту хату