Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

Та це було безуспішно.　

— Ага, так, — байдуже мовив він. — Він хотів зареєструватися інкогніто, через пресу. І щоб уникнути галасу щодо діаманта.　

— Якого ще діаманта? — Я аж випросталася.　

— Та цей великий камінець, який Єгоров придбав своїй дружині на честь шлюбу на аукціоні Christie’s. Вартістю як маленький острів чи щось типу того. Кажуть, що він був власністю Катерини Великої, вважався давно зниклим і взагалі, що він проклятий, як і належить справжньому діаманту.　

— І він десь тут, у будинку? — спитала я з широко розплющеними очима.　

— Ще ні, — відповів Бен. — Але мають незабаром привезти, бо пані Смірнова хоче неодмінно одягнути його на новорічний бал. А чому ти питаєш? Боїшся, що тебе зачепить прокляття?　

— Дурниці.　

Я просто випадково зустріла когось, хто дряпався фасадом до панорама-люксу. Можливо, він якраз для цього тренувався.　

— А ви не боїтеся, що серед гостей чи персоналу можуть бути мисливці за коштовностями?　

Бен засміявся.　

— Преса повідомила, що Єгорови проведуть свята на своїй яхті, а також у розкішному особняку знайомої модної дизайнерки на Малих Антілах, тому, швидше за все, мисливці за коштовностями подадуться туди. А в нас майже тільки постійні гості… Ох!　

Я теж перелякано здригнулася. Згори сходами до нас підкралася Заборонена Кішка і тепер, голосно муркаючи, протислася поміж нас.　

— А ти звідки тут взялася? Ти ж щойно була надворі.　

Я погладила її по спині. Авжеж, вона могла потрапити до будинку іншим входом. Або ж у «Замку у хмарах» є кілька однакових рудих смугастих кішок. Це б одразу пояснило й той факт, що вона тут живе вже десятиліттями. Тільки б не забути розказати П’єру про цю теорію.　

Заборонена Кішка потерлася головою об Бенове плече.　

— Ну все, все, — пробурмотів Бен. — Я мушу вже йти.　

Він піднявся й вибачливо посміхнувся.　

— Знаєш, вона спить у моєму ліжку. Це дуже практично, бо там, нагорі, немає опалення.　

Він глянув на свій годинник.　

— Якраз північ. Година духів. Не попадися Білій Пані.　

— Я думала, вона переслідує лише закоханих.　

Я теж підвелася й почала розминати затерплі ноги. Кішка пробігла кілька метрів нагору і, обернувшись, подивилася з очікуванням на Бена.　

— Було дуже приємно з тобою погомоніти, Фанні, — наголосив він. — Треба збиратися так частіше, як практикант із практикантом.　

— Так, неодмінно.　

Я простягнула йому порожнє горнятко.　

— Гарних снів.　

Він уже піднявся на три сходинки, коли я ще дещо пригадала.　

— Бене? А люди з номера 211 теж постійні гості?　

— Англійський професор і його внук? Не зовсім постійні. Та професор Браун був тут близько двадцяти років тому. Мсьє Роше зміг його пригадати, він експерт, що спеціалізується на старовинних прикрасах, а його внук вчиться в Оксфорді. А чому ти питаєш?　

— Та так, просто, — пробурмотіла я.

11

Двадцять четверте грудня почалося для мене з пронизливого дзвінка телефону. Я спала як мертва — навіть якщо зламаний трубопровід і видавав якісь звуки вночі, в мої сни вони не проникли. Та проте знадобиться, мабуть, ще зо дві чи три години сну, щоб зникли синці в мене під очима. Але через такий робочий графік і мою маму це було неможливо. Уже о пів на сьому ранку вона надіслала мені бадьорі повідомлення і різдвяні фото, які, певно, мали викликати в мене тугу за домівкою, адже на Святвечір мене з ними не буде. На фото був різдвяний кекс від моєї бабусі, який стояв у вітальні під орендованою (з екологічних міркувань) ялинкою, прикрашеною іграшками, власноруч змайстрованими моїми братами.　

Але в неї нічого не вийшло. Ці фото лише підтвердили моє радісне переконання в тому, що в «Замку у хмарах» про мене потурбуються значно краще. Бабусин кекс я терпіти не могла, бо там було занадто багато родзинок. А ще я ненавиділа щорічне примусове майстрування прикрас на ялинку. Моя мама була вчителькою образотворчого мистецтва, тому щороку вона вигадувала щось нове й вимагала від нас точного втілення її приписів.　

Навіть коли вона кожні п’ять хвилин казала: «Не обмежуйте свою креативність жодними рамками», то мала на увазі цілком протилежне, а саме: «Дотримуйтеся якомога ретельніше моїх інструкцій!» Принаймні у виборі матеріалів для нашої роботи вона завжди була суперкреативною. Я зіщулила очі, щоб краще розгледіти зірки на фото. Скидалося на те, що цьогорічні прикраси були з різних видів пасти.　

«Дорога Фанні! — писала вона під фото. — Тато, мама, Леон і Фінн бажають тобі гарних Різдвяних свят і сподіваються, що ти там у горах не просто святкуватимеш, але й знайдеш час знову все обміркувати. Ти ж знаєш, ми завжди чекаємо на тебе вдома».　

— Ага, обміркувати, — сказала я до Хуґо, коли повернулася з ванної, де три гієни з Лозанни, явно домовившись, відверто мене ігнорували. Це було для мене просто суперприємним відпочинком. Ще перед світанком сім галок зібралися на підвіконні, щоб отримати своє частування крихтами молочних булочок.　

Як завжди, Вкрай Ненажерливий Хуґо з’їв найбільше, а от Товстенький Хуґо поводився так, ніби сів на дієту.　

Я любила цей час перед сходом сонця, коли ще не світало, але темрява вже відступала.　

Місяць давно зайшов, і лише над Ґабельгорном висіла велетенська зірка (можливо, вранішня зоря?) на майже безхмарному небі. За прогнозом сьогодні мав бути сонячний день, але наближався наступний циклон, який мав принести ще більше снігу.　

— Під «обміркувати» вона має на увазі те, що я повинна отямитися.　

Я була настільки обурена, що геть забула, що мала б розмовляти з ними по-дитячому.　

— Але потяг із назвою «Атестат» уже давно поїхав. І вона не враховує те, настільки тяжко я тут працюю.　

Скакун Хуго й Одноногий Хуґо почубилися за останню крихту, а потім усі полетіли геть. І тільки Хуґо-Клептоман продовжував стукати дзьобом по засніженому підвіконню, ніби щось шукав.　

— Це було б так гарно, якби ви бодай для різноманіття пишалися мною, — сказала я.　

Хуґо-Клептоман прискакав ближче і, схиливши голову набік, став мене розглядати. Він виглядав настільки стурбованим, наскільки це було можливим для гірської галки.　

— Пробач! Чудова Фанні не хотіла передавати тобі свій поганий настрій, — скрушно сказала я. — Сьогодні ж Різдво! А що це в тебе в дзьобі?　

Хуґо-Клептоман підскочив ще ближче, урочисто поклав переді мною ґудзик і з очікуванням подивився мені в очі.　

— Дякую!　

Я була глибоко зворушена. Це був круглий ґудзик, який відблискував золотим і точно належав колись до уніформи покоївки. Може, це навіть я сама його загубила. Та все ж мені більше подобалося уявляти, що Хуґо-Клептоман