Читати книгу - "Сліпобачення"

— А мені здавалося, що такі штуки передбачаються, — буркнув Шпіндель.

— Хочете розпочати війну, «Тезею»? Ви це маєте на меті? Думаєте, зможете?

— Воно не нападає, — сказав Сарасті.

— А по-моєму, нападає, — Бейтс говорила тихо, але я бачив, яких зусиль це їй вартувало.

— Якщо «Роршах» може контролювати траєкторії цих…

— Розподіл нормальний. Корекції незначні.

Вочевидь, він говорив про статистику: насправді корабель бовтався і деренчав так, що нам пошкодження здалися значними. «Роршах» несподівано сказав:

— А, ну ясно. Тепер ми зрозуміли. Ви думаєте, що тут нікого немає, правда? Якийсь консультант з великою зарплатою сказав вам, що немає чого перейматися.

«Чортик» уже проник глибоко в гущавину. Зниження швидкості передачі даних призвело до втрати більшості тактичних схем. Масивні, рельєфні шипи «Роршаха», що бовваніли у тьмяному світлі, — кожен розміром із хмарочос — звідусіль розрубували зловісний краєвид. Коли Бейтс намагалася вирівняти промінь, зв’язок запнувся. КонСенсус розмальовував стіни й повітря таємничою телеметрією. Я й гадки не мав, що це взагалі означало.

— Ви думаєте, що ми просто «китайська кімната», — глузував «Роршах».

«Чортик» проривався вперед, йшов на зіткнення, шукаючи, за що б учепитися.

— Ти помилився, «Тезею».

Зонд ударився об щось, прилип.

І раптом перед нами виринув «Роршах»: не реконструкція на основі дзеркальних відображень, не контури чи моделі в штучних кольорах. Нарешті він, без прикрас, постав перед людськими очима.

Уяви темний, матовий, погнутий терновий вінок, шпичаки якого переплуталися так сильно, що його вже ніколи не одягнути на голову людині. Запусти його на орбіту навколо несформованої зірки, слабке світло якої лише підсвічує контури супутників. Нечасті криваві спалахи, схожі на тьмяні жаринки, освітлюють його вигини і тріщини, тільки підкреслюючи непроникну темряву, що панує навколо.

Уяви собі артефакт, який втілює саме поняття тортур, щось настільки збочене й огидне, що попри незчисленні світлові роки, які нас розділяють, і непередавану різницю у вигляді й біології ти все одно відчуваєш, як він корчиться від болю.

А тепер уяви, що він розміром з місто.

«Роршах» блимав, доки ми його розглядали. Блискавки вилітали з покорчених шипів завдовжки кілька тисяч метрів. КонСенсус показував нам у мерехтливому світлі картини пекла — безмежного, темного, нестерпно-болісного. Композитні зображення брехали. У них немає анічогісінько прекрасного.

— Тепер уже надто пізно, — сказало щось із глибини. — Кожен з вас уже мрець. Сьюзан? Ти там, Сьюзан? Ми заберемо тебе першою.

Життя надто коротке, щоб грати в шахи.

Лорд Байрон

Вони ніколи не зачиняли за собою люка. Надто легко було загубитися під куполом, у безмежній порожнечі, що простягалася на 180 градусів по кожній вісі. Вони потребували цієї порожнечі, але і якоря посеред неї також: м’якого світла з корми, легкого вітерцю з барабана, галасу людей і шуму машин, що працювали неподалік. Їм потрібно було все й одразу.

Я лежав і чекав. Прочитавши з дюжину очевидних підказок у їхній поведінці, я вже пройшов у передній шлюз, коли вони з’явилися. Я дав їм кілька хвилин і поповз уперед, до містка, зануреного у темряву.

— Звісно, вони назвали її на ім’я, — сказав Шпіндель. — Інших імен у них не було. Вона ж сама відрекомендувалася їм, пам’ятаєш?

— Так, — не дуже впевнено відповіла Мішель.

— Гей, це ж ваша команда запевняла, що ми розмовляємо з «китайською кімнатою». А тепер ти вважаєш, що ви помилилися?

— Ми — ні. Звісно ж, ні.

— Тоді насправді воно не погрожувало ні Сьюз, ні всім решта, так? Воно взагалі нікому не погрожувало. Воно й гадки не має, що каже.

— Воно спирається на правила, Ісааку. Воно дотримується певної структурної схеми, яку вивело, спостерігаючи за живим людським спілкуванням. Якимось чином ці правила підказали йому, що потрібно відповісти погрозами й жорстокістю.

— Але ж воно навіть не розуміло, що казало…

— Не розуміло. Не могло розуміти. Ми аналізували його мову дев’ятнадцятьма можливими способами, перевіряли концептуальні одиниці різної довжини… — довгий глибокий вдих. — Але воно напало на зонд, Ісааку.

— Він просто підійшов надто близько до одного з тих електродів. От об’єкт і зреагував.

— То ти не вважаєш, що «Роршах» налаштований вороже?

Запала довга тиша. Достатньо довга, щоб я задумався, а чи не виявили вони часом моєї присутності.

— Вороже, — зрештою сказав Шпіндель. — Доброзичливо. Ми вивчили ці слова для життя на Землі, розумієш? Я навіть не знаю, чи можна взагалі їх застосовувати тут. — Він тихенько прицмокнув губами. — Але думаю, він радше ворожий.

Мішель зітхнула.

— Ісааку, немає причини для… Тобто це було б нелогічно. У нас немає нічого потрібного йому.

— Він каже, що хоче, аби йому дали спокій, — мовив Шпіндель. — Навіть якщо сам не розуміє, що каже.

Якийсь час вони мовчки плавали за перегородкою.

— Принаймні, захисне покриття витримало, — зрештою сказав Шпіндель. — Уже щось.

Він казав не тільки про «чортика». Корпус нашого корабля було вкрито шаром такого самого матеріалу. Він на дві третини вичерпав наші запаси антиматерії, але ніхто не хотів довіряти захист корабля звичному магнітному полю перед обличчям сил, що так легко граються з електромагнітним спектром.

— А що робити, якщо вони на нас нападуть? — запитала Мішель.

— Вивчати, що зможемо і доки зможемо. Відбиватися. Доки зможемо.

— Якщо ми зможемо. Поглянь туди, Ісааку. І байдуже, ембріон воно там чи ні. Скажи, що ми не безнадійно відстали.

— Відстали — це точно. А ось безнадійно — навряд чи.

— Раніше ти не це казав.

— І все одно завжди є спосіб перемогти.

— Якби таке сказала я, ти б дорікнув, що я видаю бажане за дійсність.

— Якби таке сказала ти, можливо. Але ж це мої слова, а отже, спрацьовує теорія ігор.

— Знову теорія ігор? Господи, Ісааку.

— Ні, послухай. Ти ставишся до прибульців так, наче вони якийсь різновид ссавців. Істоти, здатні дбати, піклуватися про своє потомство.

— А з чого ти взяв, що вони не здатні?

— Тому що неможливо захистити дітей, які перебувають на відстані світлових років від тебе. Вони самі по собі, навколо — великий, холодний і небезпечний всесвіт, тож більшість із них просто не виживуть, розумієш? Найкраще, що ти можеш зробити, — це наплодити мільйони дітей і втішатися думкою, що бодай кільком із них випадково пощастить. Ссавці так не мислять, Міш. Якщо вдатися до земного порівняння, то вони радше насіння кульбабки. Або ж ікринки оселедця.

Тихе зітхання.

— Отже, вони