Читати книгу - "Рекурсія, Блейк Крауч"

може пронюхати. А по-друге, ще хтось, бува, як вона свого часу, випадково замість відновлення спогадів отримає змогу переміщуватися в часі. Таку потужну технологію не можна довіряти людям. Чим закінчилось розщеплення атома? З’явилася атомна бомба. Можливість змінювати спогади, а разом із ними й реальність, буде не менш небезпечною, почасти й тому, що це дуже спокусливо. Хіба сама Гелена не кинулася виправляти минуле, щойно отримала таку нагоду?

Та крісло так і не з’явилося, Гелена зникла, і єдина загроза для пам’яті й часу — знання в її голові, які вона забере із собою в могилу.

Вона вже не раз думала про самогубство. Це була б найпевніша гарантія того, що Слейд не знайде її та не змусить працювати.

На випадок, якщо цей день таки настане, Гелена виготовила кілька таблеток хлористого калію.

Вона весь час тримає ці таблетки при собі, у срібному медальйоні на шиї.

* * *

Гелена припарковується на гостьовій стоянці біля входу, виходить з машини та потрапляє в задушливу серпневу спеку. Місце вражає своєю доглянутістю. Альтанки, фонтанчики, галявина для пікніків. «Цікаво, — думає Гелена, — на що батько утримує цю красу?»

Біля стійки адміністратора вона реєструється та вписує своє ім’я у бланк, який дають заповнювати пожильцям. Поки адміністраторка знімає копію з її водійського посвідчення, Гелена нервово роззирається.

Вона вже три роки прожила в цьому новому часовому відрізку. Хибні спогади про спільну працю на платформі мали б з’явитися у Слейда рано-вранці 6 липня 2009 року, тієї миті — на попередній часолінії, — коли вона померла в деприваційній капсулі, щоб повернутися у спогад, як в її стенфордську лабораторію заявився Чжи Ун.

Якщо Слейд не шукав її доти, то зараз точно шукає. Найімовірніше, він заплатив тут кому треба, щоб його сповістили про появу Гелени.

І ось вона з’явилася.

Однак вона прийшла сюди, чудово усвідомлюючи ризик.

Якщо Слейд чи хтось із його людей її вистежить, вона буде готова до зустрічі.

І Гелена стискає в кулаку медальйон, що висить у неї на шиї.

— Візьміть, голубонько. — Адміністраторка дає Гелені гостьовий значок. — Дороті в кімнаті сто сімнадцять, це в самому кінці коридору. Я вас пропущу.

Двері повільно відчиняються. Гелена входить до крила «Проблеми з пам’яттю».

Запахи побутової хімії, сечі та їжі в їдальні воскрешають у пам’яті спогад про останній візит до притулку для літніх людей. Це було двадцять років тому, коли її дід доживав останні місяці.

Гелена проминає хол, де мляві від постійного накачування ліками мешканці закладу дивляться по телевізору якусь передачу про дику природу.

Двері до кімнати 117 лише прихилені, і Гелена легко відчиняє їх.

За її підрахунками, востаннє вона бачилася з матір’ю п’ять років тому.

Дороті сидить у колісному кріслі, з ковдрою на ногах, і дивиться у вікно на підніжжя Скелястих гір. Напевно, вона помітила Гелену бічним зором, бо повільно повертає голову до дверей.

Гелена усміхається:

— Привіт.

Мати дивиться на неї нерухомим поглядом.

Жодного натяку на те, що вона впізнала дочку.

— Нічого, якщо я зайду?

Мати схиляє голову, і Гелена тлумачить цей порух як згоду. Вона заходить і зачиняє за собою двері.

— Класна в тебе кімнатка, — зауважує Гелена.

У телевізорі з приглушеним звуком увімкнуто канал новин. Фотографії — всюди. Її батьки, молоді та щасливі. Гелена — то немовля, то в день шістнадцятиліття, то за кермом їхнього сімейного «шевроле сільверадо» в день, коли вона отримала права.

Якщо вірити сторінці, що створив на сайті «Керінг бридж»[35] її батько, Дороті привезли в притулок після минулого Різдва, коли вона не вимкнула плиту й мало не спалила кухню.

Гелена сідає біля матері до привіконного круглого столика. На ньому ваза із зів’ялим букетом, стільницю всипано сухими пелюстками й листям.

Мати тендітна, мов та пташка, в передполудневому світлі шкіра на її обличчі видається тоненькою, наче папір. Їй лише шістдесят п’ять, а жінка видається значно старшою. Її сиве волосся стало рідким. Її руки, дотепер напрочуд жіночні та витончені, вкриті пігментними плямами.

— Я — Гелена. Твоя дочка.

Мати дивиться на неї з недовірою.

— У тебе шикарний вид на гори.

— Ти бачила Ненсі? — запитує мати. Голос її зовсім не нагадує колишню Дороті: слова звучать повільно, через силу. Ненсі — старша сестра Дороті. Вона померла під час пологів понад сорок років тому, Гелени ще на світі не було.

— Ні, не бачила, — каже Гелена. — Її давненько вже немає з нами.

Мама обертається до вікна.

Над рівнинами та передгір’ями ясно, а далі, над гірськими вершинами, купчаться чорні хмари.

В Гелени промайнула думка: ця хвороба — якась садистська, з присмаком шизофренії, подорож пам’яттю.

Хворий розум стрибає життєвими спогадами, свято вірячи, що живе в минулому. Він втрачає зв’язок із реальністю і дрейфує в часі.

— Вибач, що мене не було поруч, — каже Гелена. — Але ти не подумай, що це через небажання, я згадую про тебе і про тата щодня. Просто останні кілька років… вони були по-справжньому важкими. Ти єдина людина на світі, якій я можу це відкрити, але в мене був шанс побудувати власне крісло пам’яті. Здається, я колись тобі про це казала. Я збудувала б його для тебе. Мені хотілося зберегти твої спогади. Я думала, що зміню світ. Думала, в мене буде все, про що я мріяла. А вийшов пшик. Я підвела тебе. І багатьох таких, як ти, кого моє крісло могло хоча б частково врятувати від цієї… довбаної хвороби. — Гелена витирає очі. Вона не знає, чи слухає її мати. Можливо, це вже не має значення. — Мамо, я принесла в цей світ велике зло. Я не хотіла, так сталося, і ось тепер я змушена решту свого життя ховатися. Не треба було приїжджати сюди, але… Я мусила побачити тебе востаннє. Мусила сказати тобі все це…

— Сьогодні в горах буде буря, — мовить Дороті, не зводячи очей із чорних хмар.

Гелена робить глибокий тремтливий вдих.

— Еге, схоже, що так.

— Я ходила в ті гори з родиною, на Загублене озеро.

— Я пам’ятаю це. Я була тоді з тобою, мамо.

— Ми купалися в холодній воді, а потім грілися на теплих брилах. А небо було синє-синє, майже фіолетове. На луках цвіли польові квіти. Здається, що зовсім недавно.

Вони замовкають.

Блискавка б’є у пік Лонгс.

Надто далеко, грім до них не долинає.

«Як часто тут буває тато? — думає Гелена. — Мабуть, йому дуже важко».

Вона готова віддати все, щоб побачити його знову.

Гелена збирає всі фотографії та неквапно, одну по одній,