Читати книгу - "На краю вірності, JKatrin"

Віто

Телефон задзвонив різко і настирливо. Я взяв слухавку, не чекаючи нічого серйозного — зазвичай це були банальні справи чи чиїсь порожні прохання. Але цього разу було по  іншому.

— Віто, слухай мене дуже уважно, — сказав Даріо, і в його голосі прозвучала тривога, якої я ще не чув.

Я напружився.

— Що сталося?

— Думаю, я зрозумів, хто такий Нокс, — коротко кинув він.

Я застиг. Це було надто несподівано.

— Звідки в тебе така інформація? — спитав я спокійно, хоча серце билось сильніше.

— Я був у тому будинку. Бачив її, — Даріо не вагався. — Ту жінку, яку ти тоді відпустив.

Я на мить завмер, в уяві майнула її постать. Жінка, яка зникла так само швидко, як і з’явилась. Я не одразу зрозумів, чому Даріо був біля того будинку.

— Що ти робив там? — моє питання було сухим.

— Підвозив Лауру. Вона ж подруга Анни, ми запропонували підвезти її додому. І коли ми під’їхали, я побачив цю жінку в будинку. Лаура… вона їхня дитина.

Я відчув, як щось холодне торкнулося моєї спини.

— Чия дитина? — мій голос став обережним.

— Мауро і Еріки, — Даріо вимовив упевнено. — Подумай.

Мені знадобилось кілька секунд, щоб зрозуміти сказане. В голові промайнули обличчя, рухи, напівзабуті взаємодії.

— Я досі не можу зрозуміти зв’язок між ними і Ноксом.— сказав я повільно.

— Мауро... — Даріо зробив паузу, наче важко було вимовити далі. — Я думаю, Мауро і є Нокс.

Я подивився в нікуди. Його слова різали свідомість.

— Ти впевнений? — нарешті промовив я.

— Майже, — сухо відповів Даріо. — Це треба обговорити детальніше. Я зараз буду в офісі.

Я повільно поклав слухавку. Всередині все змішалося — здивування, сумніви, тривога. Якщо Даріо мав рацію, це перевертало все з ніг на голову. Але я не поспішав вірити. Щось не складалося.

Коли Даріо зайшов до мого кабінету, я тільки підняв на нього погляд. Він нахилився трохи вперед.
— Віто, скажи мені... Як ти міг не помітити? — голос його звучав гостро. — Еріка. Ти не бачив, наскільки вона схожа на ту жінку, яку ти відпустив тоді?

Я вдихнув повітря повільно й важко.
— У ті моменти я просто не звертав уваги, — нарешті сказав я хрипло. — Тоді для мене це не мало значення… Я не зв’язував ці образи.

Даріо лише стиснув губи, уважно дивлячись на мене. Я опустив погляд. Усередині наростав холод.

Я підвів очі на нього.
— Продовжуй стежити за ними, — коротко кинув я. — Спокійно. Без поспіху. Мені треба більше інформації, перш ніж ми зробимо будь-який крок.

Даріо мовчки кивнув. Ми обидва розуміли: тепер усе змінилося.