Читати книгу - "На краю вірності, JKatrin"

Підвал пахнув холодом і металом. Пусті стіни, стелажі з технікою. Я скинула з плечей куртку, підійшла до стола й кинула флешку прямо перед Рафаеле.

— Надто легко, — пробурмотіла я. — Вони мене надто легко відпустили.

Рафаеле повільно підняв голову. Його темні очі подивилися в мої.
— Віто торкався тебе?

Я стиснула щелепи.
— Так.

Він не зрушив з місця, лише голос його став різкішим.
— Ти перевірила себе на наявність маячка?

Серце різко стукнуло в грудях. У голові спалахнуло коротке: чорт забирай.
Як я могла бути такою необачною? Як могла допустити таку помилку?

Рафаеле вже підходив. Його рухи були швидкими, точними. Він схилився до мене, уважно оглянув жилетку. Його пальці торкнулися бокового шва.
— Ось він, — буркнув він і вмить вирвав маленький чорний пристрій. Маячок. Малесенький. Ледь помітний. Але цього вистачило б, щоб визначити наше місцезнаходження.

Я вилаялася під ніс і з розмаху вдарила долонями по столу.
— Бляха. Чорт. Віто вже, мабуть, на півдорозі сюди. Його люди можуть бути тут будь-якої миті.

Рафаеле мовчки стиснув щелепи. Я швидко перевела подих і видала чітко:
—Посиль систему безпеки. Негайно.

У голові вирувало.
Що буде з нами? Що буде з Лаурою?
Холод пробігся хребтом. Я підвела всіх нас.

Минуло кілька днів. Занадто тихо.
Маячок ми знищили, систему посилили — але ні Віто, ні його люди не з’являлися. Ця тиша була гіршою за будь-який напад. Вона діяла на нерви, стискала горло.

Того дня я сиділа у вітальні, книга лежала відкритою на колінах. Лаура мала от-от повернутись зі школи. Як завжди вдень, я була в образі — рудий парик, зелені лінзи. На випадок, якщо хтось несподівано постукає у двері, я була Ерікою, не Вівіан.

Раптом двері різко відчинились — Рафаеле увірвався в кімнату.
— У ворота в’їхала машина Даріо.

Я відклала книгу й підвелася.
— Лише одна машина?

Рафаеле стисло кивнув.
— Мені це теж здалося підозрілим.

Я вдихнула глибше.
— Піду відкрию.

Коли я відімкнула двері, на порозі стояли Лаура й Даріо.
Лаура усміхнулася широко й безтурботно.
— Дядько Даріо забирав Анну зі школи. Вони запропонували підвезти мене теж.

Я примусила себе посміхнутись.
— Як добре, дякую, — мовила я м’яко.

Даріо кивнув і широко всміхнувся.
— Яка приємна зустріч, — його голос звучав рівно, але погляд був уважний. Надто уважний.

Ми перекинулися кількома словами — про школу, про дітей, про роботу. Але я бачила, як Даріо вдивляється в моє обличчя. Його очі різко звузились. І раптом я зрозуміла — він упізнав мене.

Він зрозумів.

Не вагаючись ні секунди, я обережно, але рішуче взяла Лауру за плечі й підштовхнула до дверей.
— Заходь, люба. Тато нас вже зачекався.

Я зачинила двері просто перед носом Даріо. Серце несамовито калатало в грудях. Не гаючи ані секунди, я розвернулась і майже бігом помчала до Рафаеле.