Читати книгу - "На краю вірності, JKatrin"

Віто

Я повернувся до зали повільно, даючи собі час зібратись. Ніс ще нив, але біль давно поступився місцем холодній ясності в голові. Музика все ще звучала — легка, надто безтурботна, щоб відповідати тому, що щойно сталось. Гості сміялися, келихи дзвеніли, вечір жив своїм життям, наче нічого не відбулося.

Мій погляд швидко знайшов Даріо. Він стояв біля каміну, з типовою для нього невимушеністю нахилившись до якоїсь брюнетки у червоній сукні. Його усмішка була ледве помітною, рухи — розслабленими.

Я підійшов і легко торкнувся його плеча.
— Даріо. На пару хвилин.

Він перевів на мене погляд — швидкий аналіз в очах, потім короткий кивок.
— Вибач, красуне, — кивнув до жінки, і ми відійшли вбік, до одного з віддалених куточків залу.

— Щось сталось? — голос Даріо знизився, став серйозним.

Я не витрачав час на детальний переказ.
— Я щойно знову бачив ту жінку.

Даріо примружився, на обличчі з’явилася напівусмішка.
— І де вона? — Він уже почав оком шукати її в натовпі.

— Не шукай, — обірвав я його. — Вона вже пішла. Ми розмовляли в коридорі. Я застав її, коли вона виходила з одного з моїх кабінетів.

Погляд Даріо одразу змінився. Вся легкість зникла.
— З кабінету? — Голос його став глухим. — Ти дізнався, що вона там робила?

— Я майже впевнений, вона працює на Нокса, — відповів я спокійно. — І так, я її відпустив.

Даріо завмер, обличчя стало кам’яним.
— Відпустив? Віто, ти розумієш, що вона могла бути нашим єдиним зв’язком із Ноксом? Ми могли її допитати, витиснути з неї інформацію…

Я підняв долоню, зупиняючи його.
— Спокійно. Я не відпустив її просто так. Перед тим, як вона втекла, я встиг почепити на неї стеження. Невеликий маячок. Якщо вона справді працює на Нокса — вона приведе нас до нього.

Даріо завмер на мить, а потім на його обличчі з’явилась знайома, широка усмішка.
— Ти, чорт забирай, геній.

Я коротко кивнув.
— Тепер головне — не втратити її з поля зору. Ходімо. Подивимось, куди вона попрямує.

Даріо без зайвих слів рушив слідом. Ми швидко зникли в коридорі, залишаючи позаду світло, музику й фальшиві посмішки гостей.

Мій особистий кабінет був якраз тим місцем, де можна було працювати спокійно й непомітно.

Я замкнув за нами двері й підійшов до шафи з полицями. Злегка натиснув на одну з книжок — стіна злегка клацнула, відкривши приховану панель. Даріо всміхнувся куточком губ.

— Я вже й забув, який ти параноїк, — пробурмотів він.

— Це тримає нас живими, — відповів я і вивів на екран сигнал із маячка.
Тонка червона точка блимала на карті міста. Вона рухалася — повільно, але впевнено.

Даріо потер підборіддя.
— Слухай, навіть якщо вона працює на нього — ти певен, що вона знає місце його схованки? Вони можуть використовувати її лише як кур’єра чи посередника.

Я похитав головою.
— Вона більше, ніж кур’єр. Вона досить обізнана, щоб мати доступ до мого кабінету. Нокс не довірив би це комусь ненадійному.

Даріо задумливо кивнув.

На екрані червона точка різко сповільнилась. Я збільшив зображення — великий особняк, схований за високим парканом. Простора приватна територія, акуратні алеї, кілька охоронних камер на стовпах. На перший погляд — звичайний заміський будинок заможної людини.

— Виглядає солідно, — пробурмотів Даріо, вдивляючись у фото. — Ти впевнений, що це схованка Нокса?

Я кивнув, погляд не відривався від екрана.
— Вона зайшла туди сама. І судячи з того, як упевнено поводилась, це не просто тимчасовий сховок. Вона там живе.

Даріо злегка прикусив губу, задумався.
— Якщо вона мешкає на такій території — вона не просто пішак у грі Нокса. Це щось більше.

Я повільно видихнув.
— Саме тому ми не будемо поспішати. Чекатимемо слушного моменту.

Даріо глянув на мене і кивнув.
— Цілодобове стеження?

Я коротко усміхнувся.
— Саме так. Передам координати нашій команді. Всі вікна, всі виходи, кожен рух — мені треба знати все, що відбувається на цій території.

Я витягнув телефон і швидко відправив повідомлення. Через хвилину отримав підтвердження — люди вже вирушили.

Даріо підвівся і потягнувся.
— Тоді чекаємо. Зробимо все акуратно. Без шуму.