Читати книгу - "Том 2"

Ще за часів бузувірства,

Для богів — людей вбивали.

О страшенная бридота!

Як подумаю, то дибом Шерсть мені встає на спині,— Лити кров для слави бога!

Правда, що тепер мудріші Люди стали,— не вбивають Одне одного в догоду Богові й небесним силам!

Не побожне божевілля,

І не мрії, і не дурість,—

Заздрість тільки й самолюбство До гризні людей призводить.

Всі навзаводи спішаться До розкошів сього світу,

Скрізь гармидер, колотнеча, Кожний з них для себе краде!

Хтось один — маєток спільний Для себе загорне в спадок,—

Та й кричить, що має право,

Право власності й маєтку!

Право власності й маєтку!

О брехні й крадіжки право!

З дурістю лукавство сплести То людина тільки вміє.

Бо натура не створила Жодних владарів; без сховів,

Без кишень на наших шкурах Всі на світ ми породились.

І пі в кого з нас немає Прирожденпих тих мішечків, Щоб росли на шкурі зверху,

Де б ми крадене ховали.

Тільки то створіння гладке, Що в чужую шкуру штучно Одягасться,— те вміє Штучно н торбу змайструвати.

Схов, кишеня! неприродна Та кишеня, як і власність,

Як і право на маєтки,

Злодіяки тії люди!

Ненавиджу я їх палко!

Се прийми ти, сину, в спадок. Мусиш тут, при алтареві, Присягнуть ненависть вічну!

Ворогом будь злому кодлу, Що в кормизі нас тримає,

Не прощай ти їм довіку. Присягай же тут, мій сину!»

Син присяг, як в давні часи Ганнібал *. А місяць страшно Освітив промінням жовтим Камінь той і мізантропів...

Іншим часом розкажу вам, Як ведмедик той дотримав Свого слова; наша ліра Вславить теє в іншій пісні.

Що ж до Атта Троля, власне, Ми його тепер покинем,

Чим пізніше пустим кулю,

Тим вона певніше влучить.

Бо вже всі розвідки слідчі Скінчені. Злочинцю лютий Проти маєстату люду,—

Завтра виступлять на тебе!

Наче сонні баядери,

Гори дивляться холодні В сорочках з туману білих,

Що колише ранній вітер.

Але хутко їх розбудить Сонця бог, промінням скине Покриття із них останпє І нагу красу осяє.

Раннім ранком ми з Ласкаро Подались на полювання На ведмедя. Уполудпі Ми до Pont d’Espagne 6 дійшли.

Так місток звуть, що провадить Від французів до іспанців;

Тії варвари західні Літ на тисячу одстали,

Літ на тисячу одстали Від нових звичаїв світу;

Наші варвари на сході —

Ті одстали лиш на сто літ.

Тихо й сумно покидав я Землю славную французьку, Рідний край святої волі І жінок, мені коханих.

Серед Pont d’Espagne убогий Там сидів іспанець,— злидні Крізь дірки плаща світились, Злидні і в очах світились.

Він старую мандоліну Сіпав пальцями худими;

Прикрий дренькіт відбивали Кручі,— наче насміхались.

Він раз по раз нахилявся Над безоднею й сміявся,

Грав дедалі все безладніш І співав слова такії:

«Маю я в моєму серці Золотий маленький столик,

Там при столику маленькім Золотих стільців чотири.

На стільцях маленькі дами, Золотії стрілки в косах,

Всі сидять і грають в карти, Тільки Клара виграє.

Виграє й сміється хитро.

Ох, в моєму серці, Кларо, Будеш завжди вигравати,

Бо всі козирі ти маєш».

Далі йдучи, сам до себе Говорив я: «Божевілля Там співа на тому мості,

Що в Іспанію провадить.

Чи то хлопець той єсть образ Думок двох країн сусідніх,

Чи він, може, свого люду Неподобний заголовок?»

Перед вечором дійшли ми До нещасної Посади,

Там же ollea-potrida 7 Парувала в брудній мисі.

Там же їв я і garbanzos8 Тверді й тяжкі, наче кулі,

Що й для німця вже нестравні, Хоч і зріс він на галушках.

Ліжко теж було до пари Кухні тій. Блощиць в нім сила, Мов наперчено. Блощиця — Найлютіший ворог людський!

Гірш, ніж сильний натиск гніву Тисячі слонів сердитих,

Злість єдиної блощиці,

Що по вашім ліжку лізе.

Дать себе кусати тихо —

Се погано,— тільки ж гірше Роздушить її, тоді вже Не заснете цілу ніч.

Найстрашніша річ на світі Бійка з поганню тією,

Із блощицями змагання,

Що за зброю мають сморіді

XII

Що вигадують поети Навіть тихі! де ж,— говорять І співають, що натура —

Се велика церква божа;

І краса тієї церкви Славу господа ясує;

Місяць, сонце й зорі висять Під склепінням, наче лампи.

Хай так буде, добрі люди!

Та признайтеся — в тій церкві Сходи дуже невигодні, Препогані, подлі сходи!

Те влізання та злізання,

Те стрибання й дряпанина По каміннях — се мені Томить душу, томить ноги.

Поруч мене йшов Ласкаро,

Довгий та блідий, мов свічка!

Не говорить, не сміється Той умерлий син відьомський.

Так, бо кажуть, що він мертвий, Вмер давно, а тільки мати,

Та Урана,— чарівництвом Ще держить його на світі...

Ой ті проклятії сходи!

Як в безодню не злетів я,

Як зостались в’язи цілі,—

Того й досі не збагну я.

А джерела гомоніли!

Вітер так ялини шарпав,

Аж гули! Зненацька збіглись Темні хмари... от негода!

У хатиночці рибальській Близько Lac de Gaube 9 знайшли ми Врешті захист і форелі;

Лепська риба ті форелі!

Там сидів на м’якім кріслі Сивий дід, старий рибалка,

Дві хороші сестрениці,

Мов ті ангели, при ньому.

Ангели гладкі, фламандські,

Наче вискочили з рамок Рубенсових: злотокосі,

Ясноокі, заживненькі.

На червоних щічках ямки,

Хитрощі на них сміються,

Тіло міцне та розкішне,

Так що й страх бере і втіха.

Гожі, милії створіння!

Так вони змагались любо:

Що дать пить слабому дядьку, Що йому більш до сподоби?

Ось одна приносить склянку З цвітом липовим вареним, Друга конче напосілась Напоїти бузиною.

«Та не хочу я нічого! —

Дід покликнув нетерпляче.— Дайте лиш вина, то краще Я гостей ним почастую!»

Чи було вино то справді,

Що я пив при Lac de Gaube,

Я не знаю. В Брауншвейгу Я б гадав — погане пиво.

Чорний був той міх козиний,

І смердів він надзвичайно,

Дід же пив вино так втішно, Звеселився й поздоровшав.

Розказав нам про події Переносчиків, бандитів,

Що по волі проживають У дібровах піренейських.

Ще і давніх розповідків Знав багато дід, між іншим Розказав, як в давні часи Бились велети й ведмеді.

Так, то велети й ведмеді Там змагалися за владу,

За долини та за гори,

Поки люди не настали.

Люд прийшов, і повтікали Велети всі геть з країни,

Збиті з толку; мало мозку В