Читати книгу - "Під куполом"

Річчю, яку їй приніс Ерні, були залиті кров'ю водійські права Клодетт. Вони лежали у Джулії в кишені в той час, як вона стояла на ґанку Сендерсів, там вони й залишилися. Вона віддасть їх або Енді, або цій блідій, з розпатланим волоссям дівчині, коли трапиться інша, слушніша нагода… але не зараз.

— Дякую вам, — сказала Доді печальним формальним тоном. — А тепер ідіть собі, будь ласка. Мені не хотілося б виглядати нечемною, але…

Вона так і не закінчила свою думку, просто зачинила двері посеред цієї фрази.

І що зробила Джулія Шамвей? Виконала наказ убитої горем двадцятирічної дівчини, котра, можливо, була такою обдовбаною, що не могла навіть відповідати за свої дії. Але сама Джулія мала за що відповідати цього вечора, найперше вона несла відповідальність за Гореса. І за газету. Хай люди й підсміюються з зернистих чорно-білих знімків Піта Фрімена і розлогих репортажів у її «Демократі» про такі місцеві події, як бал «Зачарована ніч» у Міллівській середній школі; нехай собі кажуть, що практична користь з газети тільки та, що вона годиться на підстилку в котячий туалет — вони її потребують, особливо, коли трапляється щось зле. Джулія воліла, аби завтра вранці вони отримали газету, навіть якщо їй доведеться не спати цілу ніч. А завдяки тому, що обидва її репортери поїхали на вікенд з міста, так воно напевно й буде.

Джулія зосередилась на думці, як їй упоратися з таким викликом, і скорботне обличчя Доді Сендерс почало спливати геть з її пам'яті.

3

Зайшовши в дім, вона зустрілася з докірливим поглядом Гореса, але вогких слідів на килимі не побачила і коричневої купки під стільцем у передпокої теж — магічне місце, яке пес вважав невидимим для людських очей. Вона пристебнула поводок, вивела Гореса і терпляче чекала, поки він, при цьому похитуючись, обсцикав свої улюблені ринви. Йому було вже п'ятнадцять років — підстаркуватий як для коргі. Тим часом вона задивилася на біле сяйво, що бубнявіло на південному небосхилі. Їй це нагадало кадр з якогось фантастичного фільму Стівена Спілберга. Сяйво зростало, до неї долинали звуки чупапа-чупа-вупа, гвинтокрили лопотіли ледь чутно, проте безперестанно. Та скільки ж це вони там понаставили прожекторів? Таке враження, ніби Північний Моттон перетворився на летовище десь в Іраку.

Тепер Горес уже ліниво кружляв, винюхував собі перфектне місце для завершення вечірнього ритуалу випорожнення, виконуючи вічно модний собачий вальс «Какавелька». Джулія скористалася паузою, щоб знову випробувати свій мобільний. Як майже у всіх випадках цього вечора, телефон спершу видав кілька нормальних гудків… а тоді остаточно занімів.

«Мені доведеться видрукувати газету на ксероксі. Це означає — максимум сімсот п'ятдесят примірників».

«Демократ» уже двадцять років, як не друкувався автономно. До 2002-го Джулія щотижня відвозила макет до друкарні «В'ю Принтинг» у Касл Року, а тепер вона навіть цього не мусила робити. Щовівторка ввечері вона просто відсилала шпальти електронною поштою, і вже наступного дня, ще до сьомої ранку, з «В'ю Принтинг» привозили готові, акуратно запаковані в пластик примірники газети. Для Джулії, котра виросла з коректорським олівцем при машинописних аркушах, котрі, після завершення роботи з ними, називалися «прицвяшеними», теперішній процес виглядав магією. І, як усяка магія, здавався трохи ненадійним.

Сьогодні її недовіра отримала підтвердження. Комп'ютерну верстку вона ще, либонь, здатна надіслати до «В'ю Принтинг», але ніхто не в силі привезти сюди вранці готові газети. Їй подумалося, що на ранок ніхто не зможе підійти до кордонів Мілла ближче, ніж на п'ять миль. По всьому периметру. На її щастя, в колишній друкарській кімнаті стояв великий потужний генератор, фотокопіювальна машина була — звір, Джулія також мала запас паперу, понад п'ятсот пачок. Якщо вдасться залучити на допомогу Піта Фрімена… або Тоні Гая, котрий пише про спорт…

Тим часом Горес нарешті прийняв позу. Коли він закінчив свою справу, до діла взялася вона з маленьким зеленим пакетиком, позначеним написом «Собачий послід», гадаючи, що подумав би Горес Грілі про цей світ, в якому вибирання з ринви собачого лайна вважається не просто соціально відповідальною дією, а прописаним законом обов'язком. Він би, либонь, застрелився, подумалось їй.

Заповнивши й зав'язавши пакет, вона знову спробувала подзвонити.

Безрезультатно.

Джулія відвела Гореса додому і нагодувала.

4

Мобільний задзвонив, коли вона застібала плащ, збираючись їхати до бар'єра. Порпаючись у кишені, вона ледь не впустила додолу камеру, яку перед тим повісила собі на плече. Надибала телефон, поглянула на вхідний номер і побачила напис АНОНІМНИЙ.

— Алло? — промовила вона, і щось таке, мабуть, було в її голосі, бо Горес в очікуванні під дверима тепер, коли його вигуляли й нагодували, більш ніж готовий до нічної експедиції, нашорошив вуха й озирнувся на неї.

— Місіс Шамвей? — чоловічий голос, уривчастий, офіційний тон.

— Міс Шамвей. З ким я говорю?

— Говорить полковник Джеймс Кокс, міс Шамвей. Армія США.

— І чим завдячую я такій шані, як цей ваш дзвінок? — вона відчула сарказм у власному голосі, і їй це не сподобалось — це непрофесійно. Але їй було лячно, і сарказм в неї завжди проявлявся як реакція на страх.

— Мені потрібно зв'язатися з особою на ім'я Дейл Барбара. Ви знаєте таку людину?

Звісно, вона знала Барбару. І була здивована, побачивши його цього вечора в «Троянді-Шипшині». Чи він не здурів, залишившись у місті, і хіба сама Розі не казала їй учора, що він попередив її про своє звільнення? Випадок із Дейлом Барбарою був лише однією з сотень відомих Джулії подібних історій, про які вона так і не написала. Видавцю газети в маленькому місті доводиться залишати невідкупореними чимало банок з хробаками. Мусиш вибирати своє поле бою. Так само, як — вона була цього певна — його обрали для себе Джуніор Ренні з його друзями. Поза тим, вона мала великі сумніви щодо істинності пліток про зв'язок між Барбарою й Ейнджі, найріднішою подругою Доді. Перш за все тому, що Барбара, на її думку, мав кращий смак.

— Міс Шамвей? — Холодно, офіційно. Голос ззовні. Лише тільки через це її мусив дратувати цей голос. — Ви тут?

— Я тут. Так, я знаю Дейла Барбару. Він куховарить у ресторанчику на Мейн-стрит. Так що?

— Схоже, він не має мобільного телефону, а ресторан не відповідає…

— Там зачинено…

— …а дротовий зв'язок, звісно, не працює.

— Здається, в нашому місті сьогодні ніщо не працює як слід, пане полковнику Кокс. Включно з мобільними