Читати книгу - "Крути 1918"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сотник знизав плечима, підвівся і взяв слухавку.
— Сотник Гончаренко, слухаю.
Отаманський підійшов ближче. Спершу він почув тріск, та за мить крізь нього пробився п’яний нахабний голос.
— Який такий «сотник»? З тобою говорить червоний командир Муравйов, чув про такого?
Гончаренко недобре посміхнувся — не з тих він був людей, яких могло налякати спілкування з начальством. А тим паче, якщо ворожий «генерал» вирішив звернутися до нього особисто.
— Так, чув. Чого тобі, вражий сину?
Отаманський допитливо глянув в обличчя сотника, а той, підморгнувши, продовжив дивну розмову.
— Слухай мій наказ! Слухаєш? — голос співрозмовника у слухавці майже зірвався на крик.
— Та слухаю, — посміхаючись, відповів Гончаренко. — Кажи вже.
— Приготуйтесь до зустрічі звитяжної Червоної армії, варіть обід! Помилки юнкерів прощаю, а офіцерів однаково розстріляю!
Що ще міг сказати «головнокомандувач» Муравйов, якщо навколо нього в штабному вагоні юрмилися червоні бійці та матроси? Вселити віру у швидку перемогу… нехай навіть перемога буде не такою швидкою, а для декого взагалі останньою.
Сотник, посміхаючись, слухав слова «головнокомандувача». Незважаючи на всю складність їхнього становища, на цього базікала, ким би він не був, міг чекати тільки вогонь з усіх видів зброї, а не обід. Помилки він прощає, яка честь… Тварюка.
Проте сотник, людина вихована, офіцер, не міг назвати кожного так, як належало, отож стисло відповів:
— Чекаємо… До зустрічі все готово.
А вже якою буде ця «зустріч» — червоні невдовзі дізнаються.
— Так, годі нам тут теорії розводити. Ходімо воювати…
Отаманський, одягаючись, вийшов слідом за сотником.
— Хто це був?
— Дід Пихто! Ходімо, кажу, воювати!
Гончаренко й Отаманський уже залишили за спиною позиції гайдамаків, отож не побачили, як від станції до командира гайдамаків підбіг посланець і передав йому конверт.
На позиціях Студентського куреня все було готово — око Гончаренка тішила свіжа земля перед окопами й кулемет, біля якого метушився син генерала Савицького.
— Ну ось, можна й дорогих гостей зустрічати… — пробурмотів сотник.
Його «вояки», сховавшись в окопах, роззиралися на всі боки. У дзвінкій тиші лунко прозвучав голос товстуна:
— Хто прикриває нас із флангу?
Йому відповів Валерка, який дивився не на всі боки, а тільки вперед, туди, де, на його думку, були червоні.
— Кіннотники — чорні гайдамаки!
Товстун кинув погляд на Валерку, потім у бік гайдамацьких позицій, потім знову на Валерку.
Майбутнього великого юриста підтримав юнкер, який вважав себе бувалим воякою:
— Гайдамаки не підведуть!
Володя перевів погляд на позиції гайдамаків, у допомозі яких були впевнені його досвідчені товариші, відтак знову глянув на своїх друзів. Ні, допомоги гайдамаків вони не дочекаються. Або в нього, майбутнього великого медика, щось не так із зором.
— Агов, Валерику, Андрію, вам не здається, що вони відходять?
Та Володі вже не здавалося — він на власні очі бачив, як тягнуться до станції курені гайдамаків. Вони поспіхом залишали табір, кінними колонами відступаючи до будівлі залізничної станції. Володі відповів Андрій, який теж не міг поскаржитися на зір і мізки:
— Так, відходять… Куди вони?
І, побачивши неподалік Гончаренка, дозволив собі поставити питання:
— Пане сотнику, що відбувається?
Гончаренко теж незмигно спостерігав за маневрами гайдамаків. Але також він побачив, що від їхніх позицій до нього чимдуж поспішає гонець. Сотник кивнув у бік вершника і відповів Андрію:
— Зараз дізнаємося…
Гонець віддав честь, нахилився і передав сотникові документ у конверті.
— Пане сотнику! Пакет від військового міністра.
Гончаренко, нетерпляче розірвавши конверт, проглянув декілька рядків і відчув, як задерев’яніло його обличчя. Становище виявилося значно гіршим за те, що він вважав поганим.
— Повстання червоних у Києві. Захоплено «Арсенал», — нарешті Гончаренко здобувся пояснити ситуацію студентам. Схоже, ті ще нічого не розуміли.
Але замість сотника студентам усе пояснив посланець від військового міністра:
— Гайдамаків на Київ, а вам — тут тримати оборону.
Гончаренко зміг лише кивнути. Андрій присвиснув — червоні і тут, і в Києві. Погані справи. А Олекса ще казав «залишся». Ну як було залишатися?
«Скоро… Скоро почнеться, — думав Гончаренко. — Щойно червоні побачать, що фланги оголені, підуть в атаку. Лічені хвилини залишилися. Ох, вояки мої. Тримайтеся…»
Сотник сягнистим кроком ішов уздовж окопів.
— Студенти та юнкери! Козацтво! По-перше, без команди не стріляти! Патронів не марнувати! Слухати команди!
Гучний голос Гончаренка розносився над принишклими окопами — панове студенти теж готувалися, теж відчували, що ось-ось почнеться.
— А яке завдання? — пролунало питання з окопу. Ясна річ, це був невгамовний Валерка.
«Ох, хлопче…» — сотник подумки похитав головою, а вголос суворо відповів:
— Завдання? Протриматись до вечора! Увечері підійде підкріплення!
— А якщо ні?
— А якщо ні — напишіть своїм у Київ, панове студенти. Нехай надішлють підводу з ліжками, ночуватимемо в полі під Крутами!
— І ковдри пухові нехай не забудуть! — не міг не докинути своїх «п’яти копійок» дотепний Валерка.
Розділ 18. Нескінченне 16 січня
Гончаренко роззирнувся. Ось окоп козаків — за цих бійців можна бути спокійним, вони не злякаються навіть чорта. До бою залишилися лічені хвилини, а один із них спокійно править лезо шаблі, інший медитує в позі характерника.
Удалині забовваніла суцільна темна смуга — це йшли червоні. Пильні очі сотника за мить розрізнили матросів — на вітрі майоріли стрічки безкозирок.
— Ну нарешті, — пробурмотів Гончаренко, зістрибуючи в окоп.
Його «вояки» прикипіли очима до червоних, що наближалися, і сотник здивовано помітив, що в очах хлопців немає і сліду страху. Радше нетерпляче очікування… і весела злість.
— Стріляти тільки за моїм наказом, — повторив сотник. — Не бійтеся, це лише банда мародерів і втікачів-каторжників. Вони вдерлись на нашу землю. Вони жадають нашої свободи. Розчавімо їх, як тарганів!
З обличчя Андрія Гончаренко зрозумів, що той думає так само, — що ж, це на краще. Лють завжди ліпша за страх.
Червоні наближалися, і нарешті настала та мить, якої чекав сотник.
— Вогонь!
Проте окоп мовчав — студенти заклякли, страх першого пострілу в людину, першого вбивства, робив свою справу. Зараз їм було однаково, хто перед ними — ворог чи друг. Окоп мовчав.
— Вогонь! — прогриміла команда сотника.
З боку червоних, мовби у відповідь, до студентських окопів полетіла граната.
…І впала просто під ноги Андрієві. Ледве розуміючи, що відбувається, він підняв її і скам’янів.
Поруч блискавично опинився Отаманський — він вихопив гранату з рук студента й кинув назад, у бік червоних. Звук вибуху повернув Андрія до тями. Поруч кричав щось Отаманський, але тільки зараз його стало чутно.
— Савицький, ти що, оглух? Кричу «кидай», а він наче заснув!
Нарешті Андрій остаточно отямився — на нього, на його друзів-студентів, на окопи захисників наступали червоні. Вибухи гриміли і праворуч, і ліворуч — звідусіль.
Шум пострілів перекрив голос сотника.
— Бити прицільно! Патрони берегти!
Андрія накрило якесь геть нове відчуття — він мовби бачив на багато кілометрів попереду. Бачив, як падають убиті від його пострілів червоні, насолоджувався гуркотом свого кулемета, як музикою. Але мана швидко минула — просто поряд із кулеметом упав один зі студентів, здається, зі школи Хмельницького. Кажуть, вони мали бойовий досвід, але проти кулі
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крути 1918», після закриття браузера.