Читати книгу - "Крути 1918"

— Андрію, вогонь! — Цю команду дав той самий інструктор, який лише кілька годин тому (аж кілька годин тому) призначив Андрія кулеметником.

Андрій натиснув на гашетку, і кулемет слухняно «заговорив».

Інструктор тим часом, під прикриттям, вискочив з окопу, щоб витягнути пораненого з-під вогню. На допомогу інструкторові кинувся Отаманський — студент був іще живий, тож що скоріше його перев’язати, то краще. Нарешті невідомий студент опинився у відносній безпеці. Щоправда, за це своїм життям заплатив інструктор.

Але і за нього життями заплатили червоні. Заплатили і продовжують платити, падаючи під шквальним вогнем Андрія.

А де ж «головнокомандувач»? О, він був дуже заклопотаний. Стратегія не терпить метушні. «Великий теоретик ешелонної війни» в цей час дивився у перископ і лічив, скільки кулеметів устигли розмістити в окопах «тупі хохли». Виходило чимало, але Муравйов продовжував лічити вголос.

— Один, два… сім… десять… чотирнадцять!

Багатенько… Муравйов відлип від перископа і почав позначати на мапі розташування вогневих точок. Іграшковий бронепотяг тим часом опинився на найдальшому краю мапи.

Зі свого укриття вибігли в атаку козаки. Проте «геніальний стратег» цього не бачив. Зате помітили червоні, а голов­не — відчули, що за спиною, там, де тільки-но були свої, з’явилися і чужі. Вогонь чужих косив більшовиків смертельною косою.

— Добре стріляють козачки… — пробурмотів Гончаренко.

Але, на жаль, поява козаків полегшення на принесла. Сот­ник знав, що червоних набагато більше, у декілька разів. І ця лавина може запросто стерти з лиця землі і його нечисленних «вояків», і платформу з гарматою, і всіх, кого можна було б виставити зараз на захист.

— Отаманський, бігом на станцію, там телеграф. Надсилай у Київ телеграму!

І передав тому аркуш, на якому поспіхом нашкрябав кілька слів.

Штаб армії УНР гудів — повстання на «Арсеналі», червоні під Києвом, нескінченні провокації на вулицях.

Неперервна біла паперова стрічка похапливо виповзала з апарата.

— Пане капітане! — Солдат-телеграфіст обернувся до чергового офіцера, що стояв поряд, тримаючи слухавку в руках.

— Давай сюди. — Поручик квапливо відірвав телеграму і мало не бігцем кинувся по коридору.

Телеграма була адресована Петлюрі, а отже, йому треба знайти командувача в коридорах штабу.

— Пан командувач тут? — звернувся поручик до офіцера біля дверей кабінету генерала Савицького.

— Щойно увійшов, — кивнув офіцер. — Прошу.

— Телеграма з Крут, пане командувачу, — поручик передав паперову стрічку Петлюрі. — Скрутне становище.

Петлюра обернувся до поручика й, узявши з його рук стрічку, проглянув текст. Поручикові здалося, що Петлюра намагається прочитати навіть те, чого немає в короткому повідомленні з Крут. Хвилину командувач мовчав.

— Так, поручику. Передайте, нехай протримаються до вечора. Увечері їх треба евакуювати. Але зараз — нехай тримаються… так і передай.

— Слухаюся, пане командувачу, — відповів поручик на бігу.

— Що ще? — звернувся Петлюра до офіцера, який уві­йшов слідом за поручиком.

Той із теки з документами дістав рясно списаний аркуш і поклав його перед командувачем:

— Це щодо зустрічі з французьким аташе.

Червоні все наступали й наступали. За їхніми спинами стояв бронепотяг. Муравйов, не відриваючись від перископа, кричав у рупор:

— Ану-ану! Вперед!

Солдати і матроси слухняно бігли вперед, наче чуючи його команди.

— З лівого флангу атакуйте, там молодняк в окопах, і в них один кулемет. Убити всіх до одного! Мухо! Де обоз із боєприпасами?

Муха, який, звісно, не міг цього знати, однаково кинувся геть із салон-вагона в штаб. Можливо, там справді підкажуть, де зник обоз із боєприпасами для кількатисячного червоного війська, виведеного «геніальним стратегом» проти купки студентів.

Проте купка студентів набродом не була — вони стріляли по червоних з рушниць та кулемета, і стріляли влучно.

Поляк Марек, на декілька хвилин покинувши допомагати Андрію, читав молитву польською:

— Zdrowaś Maryjo, łaski pełna, Pan z Tobąbłogos awionaś Ty między niewiastami i błogosławiony owoc żywota Twojego, Jezus.Święta Maryjo, Matko Boża, módl się za nami grzesznymi teraz i w godzinę śmierci naszej13.

Відтак він перехрестився і… кинув гранату в червоних. З вибухом прозвучало й останнє слово молитви:

— …Amen!

Гранати студентів розривалися в лавах червоних, і ті падали. Потужні вибухи здіймали в небо чорну землю. Поле бою давно вже із засніженої цілини перетворилося на криваво-чорне місиво. Та червоні вперто сунули — проти декількох сотень захисників «стратег» і «головнокомандувач» виставив понад три тисячі солдатів і матросів. Успіх бою, так уже повелося і багаторазово повториться у війнах червоних, залежав лише від кількості й аж ніяк не від вправності солдатів. «Баби ще понароджують». Сказав це, щоправда, інший «стратег»… і значно пізніше.

А зараз перед перископом у розкішному салон-вагоні Муравйов, бризкаючи слиною, кричав у рупор:

— Ану, хлопці! Я з вами! Частіше атакуйте лівий фланг! Там молодняк, зосередьте на цьому напрямку основний удар!

Червоні тиснули й тиснули своєю масою, студенти і юнкери відстрілювалися. Зараз було забуто всі ігри та обрáзи, юнкери і студенти були одним цілим, однією, на жаль, дуже нечисленною командою, яка намагалася зупинити навалу червоного війська.

Несподівано по окопах прокотилося:

— Там гармата!

У стані червоних пролунав жахливий вибух.

Його побачив і червоний командир Муравйов. Він повернув перископ у бік вибуху.

— Усі назад! Відступати! Назад! Чому мені не сказали, що у них є гармата?

Відповіддю став рух гармати на платформі, яка тепер упритул дивилася на бронепотяг Муравйова.

Гармата на платформі ненадовго замовкла. Артилеристи зарядили її й чекали команди.

— Вогонь! — скомандував Лощенко, давній друг сотника.

Прогуркотів вибух, артилеристи перезарядили гармату й націлили її трохи далі, в тили червоних.

Гончаренко зіскочив з коня.

— Лощенку! Ти, як завжди, несподівано і вчасно! Це Петлюра дотримав слова?

— Ні! — Лощенко розсміявся. — Ні! Я неподалік відбив у червоних обоз із боєприпасами і вирішив повернути їм їхнє. Я зроду чужого не брав!

Сотник завжди дивувався з того, як приятель радіє навіть щонайменшому успіху. Утім, цей успіх не був «щонайменшим» — Лощенко наспів вчасно. Тепер з’явився шанс витягнути з поля бою поранених і, можливо, протриматись, як велів наказ.

— Ще трохи, і засипалися б, — мовив Гончаренко.

Лощенко зіскочив з платформи і махнув рукою, показуючи на ящики з боєприпасами.

— Як твої студенти?

— Нічого, — втішено відповів сотник, — не обісрались! Але набої скінчилися.

— Вантажмо у вагон поранених. А твої хлопці нехай забирають усе — там сорок ящиків патронів і двадцять банок кулеметних стрічок.

— Ти з нами до кінця, друже?

— Ні, — заперечно похитав головою Лощенко. — Скоро назад. Кожна гармата важлива. Але ввечері надішлють ешелон і вас евакуюють.

— Ясно. Ну добре… Я до своїх. Не прощаємось!

Гончаренко вихопився на коня, а Лощенко знову повернувся на платформу. Тили червоних струсив черговий вибух.

— Ще трохи… — Лощенко прикипів до бінокля. — Змінити приціл на два градуси… шрапнеллю… вогонь!

У тилу червоних лунає вибух, потім іще один, іще. Тіла, розірвані шрапнеллю, слухняно злітають у повітря.

Моторошне видовище, але не для всіх. «Панів вояків» підбадьорила підтримка. Червоні вже не йшли суцільною стіною. Можна було повернутися до справ: Валерка закріпив на рушниці багнет, а Володя витягнув шаблю.

— Дідова?— у захваті перепитав Валерка.

Володя коротко кивнув.

— Так, якраз стане у пригоді!

— Мені б таку!

— Та ти таку й не піднімеш!— усміхнувся Володя.

Валерка аж затнувся від обурення:

— Що? Я? Та я…