Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

й зо­па­лу че­рез свої палкі й нез­держ­ливі но­ро­ви. Ко­роль і се­на­то­ри уб­ла­га­ли Ко­нец­польсько­го хоч не ви­ма­га­ти в Єремії при­ся­ги, до­ки він вий­де з військом з Вар­ша­ви. Єремії обіця­ли пе­рег­лядіти по­зов Ко­нец­польсько­го на ок­рем­но­му суді. Але зго­дом суд все-та­ки дав та­кий при­суд, щоб Єремія вер­нув Ко­нец­польсько­му і Га­дяч, і навіть Хо­рол, як на­ле­жа­чий з давніх-да­вен до скар­бо­вих ко­ролівських зе­мель, а не до По­сул­ля князів Виш­не­вецьких.

Од то­го ча­су па­ни й ко­роль зне­на­виділи Виш­не­вецько­го за йо­го гор­до­витість і на­хабність. Ко­роль по­чав заздріва­ти Єремію, чи не має він ча­сом на думці од­би­ти йо­го рід од польської ко­ро­ни і йо­го са­мо­го ски­ну­ти з прес­то­лу.

Гордий з па­на­ми та маг­на­та­ми, Єремія не гор­ду­вав з ти­ми пан­ка­ми, що бу­ли менші за йо­го і ко­ри­лись йо­му. З ти­ми пан­ка­ми, що йо­му ко­ри­лись, за­побіга­ли йо­го лас­ки, кла­ня­лись йо­му, Єремія ста­вив се­бе за­панібра­та. Єремія час­то їздив до своїх уп­ра­ви­телів на хрес­ти­ни, навіть дер­жав до хрес­та їх дітей, їздив на по­хо­рон од­но­го сво­го уп­ра­ви­те­ля Зак­ревсько­го, з своїми жовніра­ми об­хо­див­ся прос­то, був ду­же лас­ка­вий до їх. Маг­на­ти не­на­виділи йо­го, а дрібна шлях­та й військо лю­би­ли йо­го.

Раз в кінці літа Єремія й Гри­зельда, пе­ре­бу­ва­ючи в Лох­виці, поїха­ли в Сен­чу до од­но­го сво­го уп­ра­ви­те­ля Суф­щинсько­го на хрес­ти­ни. Суф­щинський про­сив кня­зя Єремію в ку­ми. Гри­зельда поїха­ла з Єремією з нудьги, щоб роз­ва­жи­ти се­бе. Поп­риїжджа­ли на хрес­ти­ни де­які Єреміїні уп­ра­ви­телі й дрібні шлях­тичі, і ка­то­ли­ки, і пра­вос­лавні. Гості сто­яли ко­ло по­ро­га й щу­ли­лись пе­ред та­ким знач­ним ку­мом, не­на­че поп­ри­ли­па­ли до стіни та до две­рей.

Єремія та Гри­зельда сиділи на ста­росвітській ви­сокій ка­напі, зак­ритій зли­ня­лим не­до­ро­гим ки­ли­мом. З дру­гої кімна­ти вий­шла по­роділля, бліда та схуд­ла після ро­ди­ва, і привіта­ла ви­со­ких гос­тей. Во­на бу­ла пра­вос­лав­ної віри, але чо­ловік її був по­ляк і ка­то­лик. Він звелів ох­рес­ти­ти ди­ти­ну на ка­то­лицьку віру. Привітав­шись до ви­со­ко­го ку­ма, гос­по­ди­ня сіла на стільці. Тоді Єремія сам поп­ро­сив шлях­тичів сіда­ти. Гості посіда­ли ря­доч­ка­ми на дов­гих прос­тих ос­ло­нах. З две­рей виг­ля­ну­ло кілька жіно­чих голів, щоб по­ди­ви­тись на кня­зя й кня­ги­ню. Уп­ра­ви­те­ле­ва осе­ля бу­ла дав­ня, за­ве­де­на ще за Єреміїно­го батька Ми­хай­ла. Ста­ра ха­та вже осіла, увійшла в зем­лю й пе­рех­ня­би­лась на один бік. В ма­ле­сенькі віко­неч­ка заг­ля­дав ста­рий та гус­тий, як ліс, са­док. Сво­ло­ки в ни­зеньких кімнат­ках не­на­че по­на­ви­са­ли над го­ло­ва­ми гос­тей. Ця ста­ра осе­ля чо­гось на­га­да­ла Єремії ста­рий батьківський па­лац в Києві та в Виш­невці. Пе­ред йо­го очи­ма ви­ник­ла, ніби з ту­ма­ну, схуд­ла та бліда пос­тать йо­го ма­тері Раїни в київсько­му па­лаці, тоді як во­на ви­ряд­жа­ла йо­го в да­ле­ку до­ро­гу. Але ці згад­ки мо­ло­дих літ тільки на од­ну мить май­ну­ли й згас­ли, як у ту­мані. Черст­ве кня­зе­ве сер­це не по­тепліша­ло од тих ди­тя­чих зга­док.

Незабаром з Лу­бен приїхав ста­рий ксьондз чер­нець, біля­вий, ли­сий та сіро­окий. Ку­ми ста­ли пе­ред сто­лом. Ви­нес­ли ди­ти­ну і ста­рий ксьондз пе­рех­рес­тив її, взяв на ру­ки і по­дав Єремії. Шлях­тичі ста­ли по­зад кумів. Ксьондз роз­по­чав хрес­ти­ти ди­ти­ну. В од­чи­не­них две­рях стов­пи­лись жінки й старі ба­би сусіди, зап­ро­шені Суф­щинською на хрес­ти­ни. Між ни­ми бу­ли й жінки при­був­ших на хрес­ти­ни шлях­тичів, бу­ли й ко­зач­ки. По­зад їх з-за пле­чей ви­зи­ра­ли най­мич­ки та уся­ка че­лядь.

Єремія ско­са пог­ля­нув на той жіно­чий на­товп в две­рях. На са­мо­му по­розі сто­яла вже не­мо­ло­да жінка в намітці, в шов­ковій юбці й в плахті, а по­зад неї се­ред уся­ких наміток та хус­ток виг­ля­да­ла мо­ло­да ко­зач­ка нез­ви­чай­ної кра­си. Та кра­су­ня бу­ла мо­ло­денька удо­ва То­до­зя Світай­лівна, а по­пе­ред неї сто­яла її тітка Мав­ра. Жінки ду­же пильно ог­ля­да­ли Гри­зельду, зир­ка­ли очи­ма на Єремію, роз­див­ля­лись на гос­тей з ве­ли­кою цікавістю. Очі з две­рей зо­ри­ли та біга­ли по світлиці, по гос­тях, приміча­ли усякі дріб'язки, розг­ля­да­ли, які в кня­зя очі, які в кня­гині бро­ви, як во­на бу­ла уб­ра­на, які в ко­го ву­са, чи довгі, чи ко­роткі. Все це во­ни приміча­ли і не­на­че за­пи­су­ва­ли в довгі за­пи­си, щоб потім чи­та­ти з їх ці но­вин­ки своїм ку­мам та сусідам тиж­день, місяць, а то й рік.

Єремія зир­нув ор­ли­ни­ми гост­ри­ми очи­ма на той жіно­чий на­товп. І йо­го очі якось не­са­мохіть впа­ли на То­до­зю Світай­лівну, впа­ли й спи­ни­лись. Він примітив ли­це біле, не­на­че ви­то­че­не з сло­но­вої кості різцем яко­гось ве­ли­ко­го май­ст­ра, а на круг­ло­му чолі ви­сокі бро­ви, а під бро­ва­ми такі пишні карі ясні очі, яких Єремія ще нігде не ба­чив на своєму віку. Пов­ненькі ус­та бу­ли вип­нуті й об­ве­дені так ви­раз­но, так гар­но, не­на­че во­ни бу­ли на­мальовані. На шиї чер­воніли раз­ки доб­ро­го на­мис­та та бли­ща­ли зо­лоті ду­качі. Чор­ний гор­сет не­на­че влип в тон­кий стан і спа­дав на яс­ну шов­ко­ву квітчас­ту плах­ту. На біло­му чолі лиснів пру­жок од пар­че­во­го очіпка, що ви­су­нув­ся з-під білої ни­зенької намітки.

Єремія ви­ря­чив очі на То­до­зю, не­на­че вглядів якесь ди­во. То­до­зя по­чу­ти­ла, що йо­го чорні гострі очі не­на­че різну­ли її по душі: різну­ли якось неп­риємно, ніби пог­ляд хи­жо­го не­доб­ро­го чо­ловіка. Во­на од­хи­ли­ла го­ло­ву за ши­рокі плечі та за намітку своєї тітки Мав­ри, бо не ви­дер­жа­ла то­го гост­ро­го блис­ку­чо­го пог­ля­ду.

«Господи, які в йо­го гарні, аж чорні, але й страшні очі, - по­ду­ма­ла То­до­зя. - Цей князь не ди­виться, а буцім те­бе ріже очи­ма, як но­жем».

Але цікавій То­дозі знов за­ма­ну­лось гля­ну­ти на ті очі, що ріжуть, мов но­жем. Во­на не втерпіла, ви­су­ну­ла го­ло­ву з-за тітчи­них пле­чей і знов зир­ну­ла на смуг­ля­вий Єреміїн вид. Єремія став по­важ­ний. Він спус­тив віка з дов­ги­ми чор­ни­ми віями і не­на­че ду­му ду­мав. Але не­за­ба­ром віка в од­ну мить розп­лю­щи­лись, підня­ли­ся вго­ру, й знов на То­до­зи­не ли­це впа­ли пе­кучі га­рячі очі. Во­на не ви­дер­жа­ла то­го пог­ля­ду і знов од­хи­ли­ла го­ло­ву за тітчи­ну намітку.

«Та й кра­су­ня ж ото стоїть в две­рях! Які в неї пишні очі, не­на­че аж ла­щаться до сер­ця, аж гла­дять по душі шов­ком. Пев­но якась ко­зач­ка. Аж тре­ба бу­де довіда­тись, хто во­на та­ка. Яка кра­са! Які ус­та, не­на­че ка­ли­на в зе­ле­но­му листі! Яке лич­ко делікат­не, не­на­че в якоїсь ко­ролівни. Це якась пер­ли­на, що ви­пад­ком за­ко­ти­лась в ці пущі, в це бес­кет­тя».

І Єремія по­чу­вав, що не мо­же од­вес­ти очей од тієї пер­ли­ни, не­на­че пе­ред йо­го очи­ма з'яви­лось якесь не­ви­да­не й не­чу­ва­не ди­во, не­на­че з раю при­ли­нув хе­ру­вим з не­ту­тешньою кра­сою.

А в кімна­тах бу­ло ти­хо-ти­хо. Усі сто­яли не­по­руш­не, не­на­че по­до­би лю­дей, ви­роб­лені з ка­ме­ня. Один ксьондз ти­хо бу­бонів мо­лит­ви, вря­ди-го­ди во­ру­шивсь і на­во­див на всіх ще більший спокій, ще більшу не­по­рушність та ніби ска­менілість своїм рівним го­ло­сом.