Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

– Шизодід – це Бугрим ваш. Харитон Якимович, царство йому небесне. Прізвисько у нього таке було поміж нами, – уточнила Ольга Матвіївна.

Набережна Дніпра, Київ, кінець липня 1994 року

Хоча вони були рідними братом і сестрою, проте розмовляли відверто на життєво важливі теми не надто часто. Воно й зрозуміло: в шкільні роки Льонька повсякчасно тягнувся до Рафки, щоб разом з ним влаштовувати різноманітні капості, Агата ж проводила весь вільний час із подружками та своєю пухнастою улюбленицею – кішкою Хірохіткою. Окрім вікової різниці у цілих десять років, у них були абсолютно різні інтереси, що розійшлися ще більше, відколи хлопці поступили в інститут. А по закінченні КПІ Льонька розподілився до Запоріжжя, де побудував життя сам собі, як умів і як розумів, без жодної сторонньої допомоги.

А тепер?..

А що тепер!..

Обидві дочки Леоніда Самсоновича разом з усіма своїми кіндерами обживалися на землі обітованій. При цьому, керуючись мудрими батьковими вказівками, обидві змінили імена: Інга перетворилася на Едіт (що трохи нагадувало ім’я її прабабусі – Юдіф), Евеліна – на Еліану[37].

До речі, молодшенька вже остаточно викинула з серця і пам’яті свого Колокольцева, знайшла собі нового кандидата в чоловіки і тепер посилено готувалася до заміжжя. Зробити хупу[38] розраховували, коли батьки нареченої остаточно переїдуть до Ізраїлю. На жаль, у старшенької все складалося не настільки райдужно. Чому так?.. Хтозна. Своєму Русанову (який після розлучення «квасив» по-чорному і, здається, був готовий забомжувати) Інга-Едіт анітрохи не симпатизувала, ще коли вони мирно співіснували разом, а про еміграцію ніхто навіть не думав. Можливо, «щось таке» вона й досі відчувала до невідомого коханця, про якого батьки лише здогадувалися, але місце проживання якого так і не «вирахували»…

В усякому разі впорядкування справ старшої дочки Леонід Самсонович відклав на деякий час, адже вони з дружиною все ще перебували на території ненависної України, де заслужених будівельників і орденоносців старі сусідки обзивають «пархатими жидами» і де загалом все йде до масових погромів та до безжального винищення всіх порядних людей. І доки він усе ще тут, необхідно вжити бодай останню спробу. Хоча б для того, щоб формально очистити свою совість. Щоб потім, коли дурепа-сестричка та її жалюгідний вилупок сконають наглою смертю, ніхто не міг би дорікнути йому: «Льоню, Льоню, і що ж ти наробив?! Чому не спробував їх урятувати?»

Але для цього треба було відверто поговорити з Агатою. А де це можна зробити?! Якби йшлося про Рафку – не було би проблем: вони б посиділи кілька годин за пляшкою «бурячихи», очищеної марганцівкою, і про все б домовилися. Та Рафаель Шаєвич Левітін вже твердо націлився відправити своїх дітей зі Львова до Франкфурта-на-Майні, навіть змусив всю свою сім’ю зубрити німецьку. Леонід Самсонович відверто не розумів, як можна переїжджати на ПМЖ туди, де лише якихось півстоліття тому їхньому народові влаштували справжній Голокост?! Тим не менш наміри Рафки піддавалися хоч якомусь поясненню. Але сидіти сиднем тут, у Києві, й очікувати, коли тебе виловить і повісить на найближчому ліхтарному стовпі якийсь там «мовний патруль»?! На таку дурість були здатні лише його пришелепкувата сестричка та її недоумкуватий вилупок, прижитий від батька-ґоя!..

Отже, з Агатою треба серйозно поговорити. Але у неї вдома зробити це неможливо з двох причин. По-перше, її чоловік Андрій як син розстріляного «ворога народу» все життя боявся, що їх усіх рано чи пізно таки розстріляє КДБ… чи як там ця «контора» звалася в незалежній Україні?! СБУ, здається… Отож боявся Андрій цього їхнього СБУ, боявся – і добоявся: торік небораку вхопив трансмуральний інфаркт, і тепер цей колись дужий красень сидів удома на мізерній пенсії за інвалідністю – постарілий, посивілий, не потрібний нікому, окрім дружини й сина. Сидів і ковтав тоннами ліки, навіть влітку кутаючись у щось тепле, бо послаблене аневризмами серце, об’єм якого збільшився утричі, ледь-ледь забезпечувало кровообіг в організмі.

Леонід Самсонович і раніше не надто поважав цього, з дозволу сказати, «чоловіка», який пішов жити у прийми в подільську квартиру, успадковану Агатою від батьків, а не заробив на житло самостійно. Тепер же поважав ще менше. Тоді з якої радості розмовляти з сестрою в його присутності?!

По-друге, в подільській квартирі його дружина Лія зараз пакувала валізи, оскільки їхні квитки були на післязавтра. Тим паче із сестрою не поговориш!..

Можна було на прощання зводити Агату до ресторану чи принаймні до якогось кафе. Непоганий варіант, звісно… Але враховуючи те, що ця дурепа була охрещена, вискочила заміж за свого Андрія, а тепер не бажає кинути його, як це зробили Інга-Едіт та Евеліна-Еліана… Та ще й її брехливий боягузливий вилупок Спартак абсолютно вдався як у свою мамуню, так і в свого мерзенного татуся!.. Звісно, за таких умов вести сестричку навіть у найдешевший «кабак» не хотілося. Бо забагато честі!..

Хоча гроші у Леоніда Самсоновича були. Недарма ж бо він просидів стільки років у Запоріжжі, відправивши до Ізраїлю поперед себе обох дочок!.. Адже йому треба було продати (звісно – з максимальною вигодою!) квартиру свою, квартири Інги-Едіт та Евеліни-Еліани, свою розкішну дачу, свої «Жигулі», а також автівки, відібрані у відставних зятьків… а також три гаражі… а також купу речей. А що не вдалося продати – те було запаковано в контейнери й відправлено до нового місця проживання сімейства Литваків.

Єдине, що не вдалося продати, – це антикварне видання «Історії євреїв з давніших віків до теперішнього часу» Генріха Ґреца, в якому бракувало одного тома, та ще дві огромезні валізи книжок, які Спартак забрав собі. Ну, нехай цей вихрест тішиться, доки його не повісили на Хрещатику!..

Але все ж таки, де можна було серйозно поговорити з Агатою?!

Леонід Самсонович не мав найменшого уявлення про це.

Як раптом все вирішилося саме собою. Сьогодні сестричка мала намір повезти його спочатку на Байковий цвинтар на могилу батьків, а потім на Куренівський цвинтар – туди, де були поховані їхні дідусь Арон Маркович і бабуся Юдіф Бенціонівна. Могилу батьків він знайшов у зразковому стані, яким лишився вкрай задоволений. Коли вони вийшли за кладовищенську браму і вулицею Байковою спускалися до трамвая, Леонід Самсонович раптом мовив:

– А знаєш, Гатю, мабуть, на Куренівку ми не поїдемо.

– Що-що-о-о?! Як це?! – вона вхопила брата за руку так несподівано й зупинила так різко, що він аж похитнувся. – Як це ти не поїдеш?! Але ж там дідуленька та бабуленька наші! Вони