BooksUkraine.com » Сучасна проза » Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

115
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: Сучасна проза / Публіцистика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 138
Перейти на сторінку:
ж тебе виростили, вони ж на тебе стільки сил поклали! А ти не хочеш до них завітати, навіть від’їжджаючи на Пе-еМ-Же в Ізраїль?! Ну не можна ж бути таким!.. таким черствим! Це ж дідусь і бабуся, вони тебе виростили…

– І зовсім я не черствий, – спокійно заперечив Леонід Самсонович.

– Льонько! Як же ж не черствий?! Ти ж, мабуть, вже ніколи у житті не матимеш змоги до них навідатися!.. Ти ж тільки подумай!..

– Я думаю, Гатю. Саме я думаю про всіх як найстарший у нашій родині чоловік. А тому… – він трохи помовчав і додав: – Давай-но сядемо на «дев’ятку» і поїдемо на набережну, бо маю до тебе розмову.

– На набережну?! – здивувалася вона, не вірячи почутому. – А-а-а… чому про це не можна поговорити по дорозі на Куренівський цвинтар?!

– Бо виглядатиме це занадто патетично. Все, поїхали!..

Трамваєм № 9 вони дісталися колишньої Червоної площі, кілька років тому перейменованої в Контрактову. Тоді Агата завропонувала:

– Послухай, Льонько… А може, на пляж з’їздимо? Тут нам тільки на «дарницькі» трамваї пересісти, до Пішохідного мосту доїхати…

– Ні-ні, Гатю, не вихляй. У нас намічається серйозна – зовсім не «пляжна» розмова.

– А в Дніпрі востаннє скупатися хіба ж не хочеш?..

– У Дніпрі я накупався й у себе в Запоріжжі. Не хочу.

Й вони пішли на набережну, рясно обліплену агітаційними листівками новообраного президента Леоніда Кучми. Однакові листівки були поклеєні одна за іншою – цілими смугами. З кожної листівки промовисте, надруковане напівжирним шрифтом гасло закликало:

Дайте мені місяць, і я наведу в країні ПОРЯДОК!

Вибори вже завершилися, попередній президент Леонід Кравчук вже програв. Тим не менш, застарілу агітацію чомусь ніхто не чіпав, хоча який в ній був сенс?! Незрозуміло…

Одноманітність цих «агітаційних смуг» тільки в одному місці була порушена розмашистим написом, аршинні літери якого, виведені червоною фарбою, проголошували сакраментальне:

КУЧМА ЖИД

Втім, прізвище повообраного президента було очікувано перекреслене чорною смугою, а далі було дописане інше – вже чорне прізвище попереднього глави держави, отож виходило:

ЖИД КРАВЧУК!

– І як це тобі, сестричко? – саркастичним тоном спитав Леонід Самсонович, зверхньо поглядаючи на Агату.

– Неподобство, – мовила сестра, сором’язливо ховаючи очі.

– А що ти скажеш про фашистських бойовиків з УНА-УНСО?

Тепер вона загалом промовчала.

– Ну гаразд, давай просто подихаємо повітрям, – насолоджуючись своєю очевидною перемогою, він навіть посміхнувся поблажливо.

Повітря на набережній Дніпра і справді було відносно свіжим (хоча по Набережному шосе дуже інтенсивно рухалися потоки автівок із вкрапленнями автобусів) та відносно прохолодним, враховуючи липневу спеку, що панувала в Києві.

– І все ж дарма ти Куренівський цвинтар не відвідав, – обережно мовила Агата, коли вони дісталися до острівця зелені біля піжніжжя Річкового вокзалу й розташувалися на лавочці під липами.

– Пхе! А чого туди їхати, якщо й на другому цвинтарі ти все прибрала так само ретельно, як і на Байковому?! – пересмикнув плечима Леонід Самсонович і про всяк випадок додав: – Там же все в порядку, сподіваюся?..

– Ну так, авжеж…

– Ну от, бачиш! Тому пертися на другий цвинтар нема сенсу, – резюмував він. – До речі, Гатю, гроші на догляд за могилами я тобі не дам.

– Як так не даси?! – вона навіть відсахнулася, настільки несподіваними були слова брата. – Як не даси, коли ти обіцяв?!

– Обіцяв, але… передумав, – він знов знизав плечима. – Гроші мені згодяться для того, щоб утвердитися на новому місці.

– Але ж твоя обіцянка!..

– Я вважав, що ти не справляєшся з прибиранням могил, що тут треба людей наймати. Але якщо ти підтримуєш поховання на Куренівці в такому ж стані, що й на Байковому… Навіщо платити, коли ти й сама все прибираєш?!

– Але-е-е!.. Але ж!.. – Агата задихалася від образи. – Але ж ти бачиш, в якому стані мій любий Андрійчик?! Ти хоча б уявляєш, скільки я сил витрачаю на догляд за ним?! А я ж іще працюю, не забувай!.. А тут іще…

– Це твій чоловік, Гатю. Якщо ти не хочеш його кидати…

– Та як у тебе язик лишень повертається, Льонько?! Щоб я та свого Андрійчика коханого кинула!.. Ти хоч думаєш, про що говориш?!

– Думаю, – кивнув він, – про те й мова, сестричко моя, саме про те…

Протягом наступної півгодини Леонід Самсонович викладав їй власне бачення ситуації, яке, в принципі, мало змінилося за останні п’ять років – відтоді, як він казав те саме Спартакові. В хід пішли всі аргументи: хвилеподібне нарощування антиєврейських настроїв, що засвідчують хоча б оці ганебні написи про Кучму і Кравчука; згадки про дефіцит продуктів та споживчих товарів, що мав місце відносно нещодавно – перед самим розпадом СРСР; нестримна інфляція, якій поки що кінця-краю не видно; лихоманка повсюдних скорочень на підприємствах…

Усе це не могло не закінчитися нічим добрим. Коли людям стає дуже погано – вони починають шукати винних. Традиційно винними в людських негараздах в усі часи та в усіх краях призначають євреїв. Отже, Леонід Самсонович востаннє пропонував… пропонував з усією відповідальністю, як старший брат – молодшій сестричці: по-перше – кинути до біса свого Андрія подихати в Києві, бо з кількома аневризмами на серці й після трансмурального інфаркту він все одно не жилець; по-друге – брати за шкірку свого пришелепкуватого синочка та якнайшвидше тікати в Ізраїль; по-третє – якщо вона аж так рветься сконати разом зі своїм Андрійчиком – нехай випне в Ізраїль хоча б свого цедрейтера Спартака!.. А там вже просвітлені єврейським духом Інга-Едіт та Евеліна-Еліана підшукають любому кузенові правильну єврейську дружину, яка поступово перевиховає його в правильному дусі – не те що його покійна шиксочка польських кровей, яка не знала нічого іншого, окрім як по горах лазити!..

– Льоню… – тільки й спромоглася вимовити Агата, коли брат нарешті припинив читати свою лекцію з давно накатаними аргументами.

– Що ти хочеш мені сказати? – нарешті мовив Леонід Самсонович, так і не дочекавшись продовження.

– Я одного не розумію… От звідки в тобі весь цей непримиренний націоналізм взявся?! – вона нарешті кинула на брата прямий погляд, при цьому її очі сяйнули якось навіть загрозливо. – Тебе ж зовсім не таким виховували в нашій родині! Дідусь і бабуся… наші батьки… Та в них же цього всього не було ані на грам! Візьми тата і його фронтових товаришів: там же суцільний інтернаціонал! А наш подільський будинок – хіба у нас не те саме?! У нас же яких тільки національностей серед сусідів нема!.. От хіба що немає чукчів… Звідки ж тоді твій єврейський націоналізм, вузьколобий і примітивний?! Це тебе Лія зіпсувала, еге

1 ... 32 33 34 ... 138
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"