Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Очі Ніла спалахують. Я знав, що така стратегія дасть свої плоди. Потому я показую йому 3D-модель книгарні зі зморшкуватим обличчям загадкового Засновника.

Він здіймає брови. Я зумів справити на нього враження.

— Я й не знав, що ти вмієш кодувати, — каже Ніл. Він примружує очі, його біцепси напружуються. Він думає. Урешті він мовить: — Хочеш показати це одному з моїх хлопців? Ігоре, глянь…

— Ні. Модель тут ні до чого.

Ігор усе одно нахиляється до екрана.

— По-моєму, виглядає непогано, — добродушно каже він. На екрані позаду нього Клеопатра кліпає тривимірними віями.

— Ніле, мені лишень потрібно полетіти до Нью-Йорка. Завтра. — Я по-дружньому йому підморгую. — А ще… мені бракує воїна.

Він морщить обличчя.

— Навряд… У мене стільки роботи.

— Але ж це точнісінько як у «Ракетах і магах». Ти ж сам про це мріяв. Скільки разів ми вигадували схожі сюжети? А тепер усе відбувається насправді.

— Я знаю, та невдовзі ми випускаємо важливу програму, і…

Я стишую голос.

— Сміливіше, Нілріку Напівкровний.

Це удар у живіт отруйним кинджалом злодія, і я добре знаю про це.

— Ніл… рік? — здивовано повторює Ігор. Ніл злісно зиркає на мене.

— У літаку є Wi-Fi, — кажу я. — Ці хлопці за тобою не сумуватимуть. — Я повертаюся до Ігоря. — Правду я кажу?

Білоруський Беббідж усміхається й киває.

Коли я був підлітком і читав фентезійні романи, то мріяв про спокусливих чародійок. Ніколи не думав, що мені трапиться одна з них, адже й гадки не мав, що чародії ходять поміж нас і називаємо ми їх ґуґлівцями. А зараз я в спальні цієї спокусливої чародійки, і ми сидимо на її ліжку, силкуючись знайти розв’язання важкенької проблеми.

Кет переконала мене, що нам нізащо не впіймати Пенумбру на Пенсильванському вокзалі. Занадто велика площа, пояснює вона — забагато шляхів, якими Пенумбра може покинути вокзал, зійшовши з потяга. Це можна довести за допомогою математичних розрахунків. Вірогідність того, що ми знайдемо його, становить 11 відсотків, але якщо розминемося, то втратимо його назавжди. Нам потрібно знайти таке місце, де нам годі буде розминутися.

Найбільше підійде, звісно ж, бібліотека. Але де ж переховується Нерозривний Корінець? Тінделл не знає. Лапін не знає. Ніхто нічого не знає.

Інтенсивні пошуки в Інтернеті не виявили ані сайту, ані адреси компанії Festina Lente. Про неї немає жодної згадки в газетах, журналах чи рекламних оголошеннях за останню сотню років. Ці хлопці не просто літають нижче за радари, вони залягли на дно.

Але ж мусить бути якесь конкретне місце, із вхідними дверима, так? Чи воно якось позначене? Мої думки повертаються до книгарні. На вітрині написано ім’я Пенумбри, а під ним — символ, той самий, що й на обкладинках журналу й гросбуха. Дві долоні, розкриті, ніби книга. Я сфотографував цей символ на телефон.

— Гарна ідея, — погоджується Кет. — Якщо на будівлі, хоч де-­небудь — намальоване на вікні чи висічене на камені — є таке зображення, ми зможемо знайти бібліотеку.

— Як? Оглянувши всі будинки на Мангеттені? Це займе в нас… скільки, п’ять років?

— Двадцять три, якщо точніше, — каже Кет. — Якщо робити все по-старому.

Вона ставить свій ноутбук на ліжко, і той оживає.

— Угадай, що є в програмі Google «Перегляд вулиць»? Зображення всіх будівель на Мангеттені.

— Що ж, зменшується час на ходіння й залишається скільки — тринадцять років?

— Пора тобі вже мислити по-іншому, — сміється Кет і хитає головою. — Саме цього й навчають у Google. Те, що колись було важким… більше таким не є.

Я все одно не розумію, яким чином комп’ютери зарадять нам із конкретно цією проблемою.

— Ну а якщо подумати про ком-п’ю-те-ри-і-лю-дей, — каже Кет пронизливим голосочком, ніби мультиплікаційний робот, — я-кі-пра-цю-ють-ра-зом? — Її пальці пурхають над клавіатурою, і я починаю впізнавати команди: король Hadoop і його армія знову вирушають у похід. Кет повертається до свого звичного голосу. — Ми використали Hadoop, щоб розчитати сторінки журналу, так? Точнісінько так само можемо скористатися програмою, аби прочитати позначки на будівлях.

Звісно.

— Проте траплятимуться помилки, — зауважує Кет. — Швидше за все, Hadoop зменшить наш перелік із сотень тисяч будівель до, скажімо, п’яти тисяч.

— То замість п’яти років це забере в нас п’ять днів.

— Помиляєшся! — каже Кет. — А знаєш чому? Бо в нас є десять тисяч друзів. Це називається, — вона тріумфально клацає на вкладку, і на екрані вигулькують товсті жовті літери, — Mechanical Turk. Замість того щоб розподіляти роботу між комп’ютерами, як це робить Hadoop, ця програма розподіляє роботу між живими людьми. І таких людей чимало. Здебільшого естонці.

Кет повеліває королем на ймення Hadoop і десятьма тисячами естонських піхотинців. Її годі спинити.

— Що я тобі завжди повторюю? — питає Кет. — У нас тепер з’явилися нові можливості, але всім невтямки. — Вона хитає головою й повторює: — Усім невтямки.

Тепер уже я імітую голос мультиплікаційного робота.

— Син-гу-ляр-ність-близь-ко!

Кет сміється й соває символи по екрану. Велика червона цифра в кутку повідомляє, що 30 347 працівників чекають наших команд.

— Зем-ні-дів-ча-та-ду-же-гар-ні! — Я лоскочу Кет, і вона натискає не ту вкладку. Вона відпихає мене ліктем і знову береться до роботи. Я спостерігаю, як вона вишиковує в чергу тисячі світлин із мангеттенськими будинками. Там є розкішні особняки, хмародряпи, школи, вітрини крамниць — усіх їх сфотографували ґуґлівські автомобілі, усі вони позначені як такі, що можуть містити символ книжки, яка виростає з розкритих долонь, хоча здебільшого (насправді в усіх випадках, крім одного) то інші символи, які комп’ютер сприйняв за символ Нерозривного Корінця: дві долоні, складені в молитві, вигадливі готичні літери, малюнок скрученого коричневого брецеля.

Тоді вона посилає зображення до Mechanic Turk — цілої армії охочих до роботи людей, що чекають перед ноутбуками по всьому світу, — а з ними й моє фото символу і просте запитання: «Збігається? Так чи ні?»

Маленький жовтий таймер на її