Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Тепер я розумію, про що говорить Кет. Це й справді одурманює. Тобто король Hadoop із його армією комп’ютерів — це одне, а тут ми маємо справу з живими людьми. І їх тисячі. Здебільшого естонці.

— Ой, а знаєш що? — раптом вигукує Кет, її обличчя спалахує від хвилювання. — Невдовзі назвуть новий склад Проектного ­Менеджменту.

— Ого. Побажати успіху?

— Ну, ти ж знаєш, це не просто випадковий вибір. Тобто частково випадковий, але існує також певний алгоритм. І я попросила Раджа замовити за мене слівце. Перед алгоритмом.

Звісно. Тоді в нас виходить ось що: (1) кухаря Перця, напевне, ніколи не оберуть до управлінського органу компанії; (2) якщо Google не дасть цій дівчині покерувати, я перейду на інший по­шуковик.

Ми витягуємось бік до боку на її грузькому космічному ліжку, наші ноги переплітаються, і ми командуємо більшою кількістю людей, ніж населення містечка, у якому я виріс. Вона — королева Кет Потенте зі своєю скороминущою імперією, а я — її вірний чоловік. Ми керуватимемо імперією недовго, але ж ви й самі ­знаєте — ніщо не триває вічно. Ми всі народжуємося, шукаємо союзників, будуємо імперії й помираємо, і все це в одну мить — може, в один поштовх якогось велетенського процесора.

Ноутбук приглушено тенькає, і Кет перевертається на бік, щоб дістати до клавіатури. Усе ще важко дихаючи, вона всміхається й ставить ноутбук собі на живіт, аби показати мені результати цього грандіозного союзу комп’ютерів і людей, цієї співпраці тисяч ­машин, десятків тисяч людей та однієї дуже кмітливої дівчини.

Перед нами — вицвіле зображення невисокої кам’яної будівлі, не дуже великої. Розмиті фігури переходять дорогу поблизу. Одна­ з них несе кумедний рожевий вузлик. Невеликі вікна забрані залізними ґратами, темні двері ховаються під тінистим навісом. І висічений на камені, сірий на сірому, наш символ: дві долоні, розкриті, ніби книжка.

Символ крихітний — не більший за звичайні долоні. Якби проходили повз, то, мабуть, зовсім би його не помітили. Будинок розташований на П’ятій авеню, навпроти Центрального парку, неподалік музею Ґуґґенхайма.

Нерозривний Корінець ховається там, де всім видно.

Я тримаю в руках білий бінокль, як у бійців-штурмовиків. Я роздивляюся той самий крихітний сірий символ — дві долоні, розкриті, ніби книжка, — витесаний на потемнілому сірому камені. Я сиджу на лавці на П’ятій авеню, позаду — Центральний парк, по обидва боки від мене — торговельний автомат із газетами й стійка, де продають фалафель. Ми в Нью-Йорку. Перед від’їздом я позичив бінокль у Мета. Він застеріг мене, щоб я його не загубив.

— Що ти бачиш? — питає Кет.

— Поки нічого. — Невеликі вікна розташовані досить високо, і всі вони забрані важкими ґратами. Це маленька похмура фортеця.

Нерозривний Корінець. Звучить так, ніби це водночас і товариство книголюбів, і банда вбивць. Що ж відбувається в тій будівлі? Чи є там сексуальні фетиші, пов’язані з книжками? Цілком може бути. Намагаюся не думати, як це все може виглядати. Чи потрібно щось платити, щоб приєднатися до Нерозривного Корінця? Напевне, цілу купу грошей. Може, вони їздять у дорогі круїзи. Я хвилююся за Пенумбру. Він так глибоко загруз у цьому всьому, що навіть не помічає, наскільки дивні речі тут відбуваються.

Саме займається ранок. Ми приїхали сюди прямісінько з аеропорту. Ніл частенько навідується до Мангеттену в справах, я колись їздив сюди потягом із Провіденса, а Кет у Нью-Йорку вперше. Вона, розкривши рота, задивлялась на досвітнє мерехтіння міста, поки літак заходив на посадку в аеропорту імені Джона Кеннеді, і, притиснувши пальці до білої пластикової рами ілюмінатора, прошепотіла: «Навіть не думала, що Нью-Йорк такий худий».

А зараз ми тихенько сидимо на лавці в самому серці худого міста. Небо світлішає, та нас усе ще огортають сутінки. Ми снідаємо бездоганно небездоганними бубликами та чорною кавою й намагаємося нічим не виділятися. Повітря здається вогким, ніби скоро піде дощ, а вулицями з шелестом пролітає вітер. Ніл щось шкрябає в невеликому блокноті, малює фігуристих дівок із фігурними мечами. Кет купила газету The New York Times, але не дала собі з нею ради й знову копирсається у своєму телефоні.

— Офіційні новини, — каже вона, не відриваючись від телефона. — Сьогодні оголосять новий склад Проектного Менеджменту.

Вона раз по раз оновлює сторінку. Підозрюю, що її батарея розрядиться ще до полудня. Я гортаю сторінки «Путівника по Центральному парку» (придбав його в книгарні аеропорту) і крадькома зиркаю на будівлю крізь Метів бінокль.

Ось що я бачу.

Гамір і метушня на П’ятій авеню поступово наростають, і я помічаю одиноку постать, що квапливо крокує тротуаром на протилежному боці вулиці. Це чоловік середніх літ із пухнастим каштановим чубом, що має на вітрі. Я налаштовую фокус на біноклі. У нього круглий ніс і повні щоки, які рожевіють на холоді. Він одягнений у темні штани й твідовий піджак, бездоганно припасований до його фігури — опуклого живота й пониклих плечей. Він трішки підстрибує, коли ходить.

Моє павуче чуття нашорошилось, бо, певна річ, Круглий Ніс зупиняється біля входу до сховку Нерозривного Корінця, крутить ключем у замку і сторожко заходить усередину. Загоряються два канделябри обабіч дверей.

Я торсаю Кет за плече й указую на миготливі канделябри. Ніл примружує очі. Потяг Пенумбри прибуде на вокзал о 12:01, і до того часу нам залишається чекати й спостерігати.

Слідом за Круглим Носом за темними дверима зникає ціла вервечка абсолютно звичайних на вигляд нью-йоркців. Дівчина в білій блузці і строгій чорній спідниці. Чоловік середніх літ у вицвілому зеленому светрі. Хлопець із бритою головою, який цілком підійшов би для роботи в Anatomix. Невже всі вони належать до Нерозривного Корінця? Щось тут не те.

— Може, тут у них інша цільова аудиторія. Молодші, спритніші, — шепоче Ніл.

Набагато більше нью-йоркців, звісно, минають темні двері. Тротуари з обох боків П’ятої авеню заполонили перехожі, високі й низькі, молоді і старі, сучасні і старомодні. Юрби людей проходять повз нас і заступають мені огляд. Кет не знаходить собі місця від нетерплячки.

— Усе таке крихітне, і стільки людей, — каже вона, споглядаючи людський потік. — Вони… ніби зграя риб. Чи птахів, чи мурах. Якийсь суперорганізм.