Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

— Де ти виросла? — втручається Ніл.

— У Пало-Альто, — відказує вона.

Звідти до Стенфорду, а тоді в Google. Як для дівчини, одержимої крайніми межами людських можливостей, Кет не надто віддалилася від дому.

Ніл киває з розумінням.

— Розумникам із передмістя не осягнути раптової складності нью-йоркських вулиць.

— Не знаю, про що ти, — Кет примружує очі. — Я добре даю собі раду зі складністю.

— От бачиш, я знаю, про що ти думаєш, — Ніл хитає головою. — Ти думаєш, що це просто багатоагентна симуляція й кожен перехожий дотримується набору нескладних правил, — Кет киває, — і, якщо тобі вдасться розгадати ці правила, ти зможеш усе змоделювати. Вулиці, квартали й навіть ціле місто. Я маю рацію?

— Саме так. Тобто я, певна річ, не знаю цих правил, але можу вдатися до експерименту й визначити їх, а тоді все просто…

— Помиляєшся, — каже Ніл і скрикує, як гудок на телевікторині. — У тебе нічого не вийде. Навіть якщо визначиш правила — а, щоб ти знала, немає ніяких правил — та навіть якби були, тобі не вдасться нічого змоделювати. Знаєш чому?

Мій найліпший друг і моя дівчина затіяли суперечку через симуляцію. Мені залишається відкинутись на спинку лавки й слухати.

— І чому? — супиться Кет.

— Тобі забракне пам’яті.

— Та ну…

— Еге ж, тобі не під силу все це запам’ятати. Жоден комп’ютер не має такого обсягу пам’яті. Навіть отой ваш, як він там називається…

— Великий Ящик.

— Так, він. Навіть йому забракне пам’яті. Цей ящик… — Ніл розчепірює руки, ніби хоче обійняти тротуар, парк і вулиці, — набагато більший.

А вулицями й далі зміяться юрми перехожих.

Нілові обридає сидіти, і він іде до музею Метрополітен, де має намір зробити кілька знімків грудей античних статуй. Кет великими пальцями строчить коротенькі нетерплячі повідомлення ґуґлівцям, винюхуючи останні плітки навколо ПМ.

Об 11:03 вулицею неквапом шкандибає зсутулена постать у довгому пальті. Моє павуче чуття знову нашорошується. Мені здається, що я навчився з лабораторною точністю визначати в людях певний тип химерності. У старого шкандибайла обличчя, як у сови, чорна хутряна папаха натягнута на самі очі, тільки стримлять кошлаті брови. Я навіть не сумнівався — він зникає за темними дверима.

О 12:17 таки пускається дощ. Ми ховаємося під високими деревами, та на П’ятій авеню швидко темніє.

О 12:29 навпроти Нерозривного Корінця зупиняється таксі, і з нього виходить високий чоловік у пальті. Він щільно запинає його навколо шиї, коли схиляється, аби розрахуватися з водієм. Це Пенумбра, і мені геть незвично бачити його тут, на тлі темних дерев і блідого каміння — справжнісінький сюрреалізм. Я ніколи не міг собі уявити його деінде, крім книгарні. Вони йдуть у комплекті, неможливе одне без другого. Та ось він, стоїть посеред вулиці на Мангеттені й копирсається у своєму гаманці.

Я зриваюся з лавки й біжу вулицею, проскакуючи поміж повільними автівками. Таксі від’їжджає, ніби жовта завіса, — і та-дам! Ось він я! Спершу на обличчі Пенумбри жодних емоцій, тоді він примружує очі, а потому всміхається, закидає голову назад і голосно регоче. Він ніяк не може заспокоїтись, і тоді вже я починаю сміятись. Отак ми стоїмо якусь хвилю один навпроти одного й регочемо. А я ще й трохи відсапуюсь.

— Хлопчику мій! — каже Пенумбра. — Ви, певно, найдивніший продавець, який траплявся нашому товариству за п’ятсот років. Ходімо, ходімо. — Він запрошує мене на тротуар і далі всміхається. — Що ви тут робите?

— Я приїхав, щоб зупинити вас, — відказую я навдивовижу серйозним голосом. — Ви не мусите… — Я важко переводжу подих. — Ви не мусите туди йти. Не дозволяйте їм спалити вашу книжку. Чи що вони там хочуть зробити.

— Хто розповів тобі про спалення? — тихенько питає Пенумбра й здіймає брову.

— Ну, — я затинаюся, — Тінделл почув про це від Імберта. — Пауза. — А йому розказав… е-е-е… Монсеф.

— Вони помилилися, — різко перебиває мене Пенумбра. — Я не приїхав сюди обговорювати покарання. — Він пирхає на слові «покарання», наче воно навіть не гідне його уваги. — Ні, я приїхав сюди, щоб озвучити своє бачення.

— Бачення?

— Комп’ютери, хлопчику мій, — пояснює він. — Вони дадуть нам ключ до розгадки. Я вже думав про це раніше, але не мав достатніх доказів, що вони допоможуть у нашій роботі. А ви знайшли ці докази! Якщо комп’ютери допомогли вам розгадати загадку Засновника, вони можуть зробити набагато більше для нашого товариства. — Він стискає худорляву долоню в кулак і розмахує ним у повітрі. — Я приїхав, аби сказати Першому Читачеві, що нам просто необхідно залучити до роботи комп’ютери. Ми мусимо це зробити!

Голос Пенумбри зривається на високі ноти, як у підприємця, що презентує свій стартап.

— Ви маєте на увазі Корвіну, — кажу я. — Перший Читач — це Корвіна.

Пенумбра киває.

— Ви не можете зайти туди зі мною, — він указує рукою на темні двері, — але ми поговоримо, коли я закінчу свої справи. Поміркуємо, яке обладнання варто придбати… з якими компаніями налагодити співпрацю. Мені знадобиться ваша допомога, мій хлопчику. — Він підіймає голову й зазирає мені за плече. — Ви тут не сам, правда ж?

Я дивлюсь на протилежний бік П’ятої авеню — Кет і Ніл стоять на тротуарі й придивляються до нас. Кет махає рукою.

— Вона працює в Google, — кажу я. — Вона мені допомогла.

— Добре, — киває Пенумбра. — Дуже добре. Та скажіть-но мені от що: як ви знайшли це місце?

Я усміхаюсь і зізнаюсь:

— За допомогою комп’ютерів.

Він хитає головою.

Тоді запихає руку до внутрішньої кишені пальта й виймає ­тоненьку чорну електронну книжку марки Kindle, увімкнену, з гостробокими літерами на блідому тлі.

— Ви й собі придбали, — кажу усміхаючись.

— І не одну, мій хлопчику, — відказує Пенумбра й виймає іншу читалку — марки Nook. Тоді ще одну — Sony, і четверту — Kobo. Серйозно? Хто взагалі користується читалкою Kobo? Невже ­Пенумбра через усю країну тягнув із собою чотири електрон­ні